Ця книга передовсім написана для молоді, причому для сучасної молоді. Оскільки герой книги – наш сучасник, який мав за взірець і за мету не мамону, а мудрість, який прагнув не зла, а добра; який посадив дерево, збудував дім, народив сина; який урешті, як тепер модно говорити, створив себе сам.
Ця книга – для батьків. Тому що життєві приклади сімейного виховання в ній розкриті на високому рівні народної педагогіки.
Ця книга – для вчителів і вихователів. Можливо, вона навіть стане їхньою настільною книгою, бо багата на освітянський досвід. Герой книги сам є освітянином, визнаним в Україні творчим педагогом.
Ця книга – для управлінців в галузі освіти. Адже наш герой, лідер за вдачею, керівник і менеджер, створив власну систему менеджменту в професійно-технічній освіті. У своїх книгах він визначив критерії й моделі менеджерської та управлінської діяльності керівника навчального закладу.
Ця книга – для вчених і науковців, яким є що запозичити у свого колеги. Насамперед, творчого підходу до справи, вміння віднайти ключик до розкриття тієї чи іншої проблеми, наполегливості, працелюбності, непохитної віри в успіх.
Ця книга – для патріотів-українців, які прагнуть, збудувати свою державу великою, заможною, красивою. Оскільки саме таким будівничим-патріотом є наш герой, науковець, професор, заслужений працівник народної освіти України Валерій Володимирович Мельніченко.
Ця книга для майбутніх поколінь.
Фрагмен з книги:
Досвід, накопичений роками в конкретному навчальному закладі, Валерій Володимирович Мельніченко не міг більше ховати у собі. Він вимагав узагальнення, наукового підходу, широкого розповсюдження серед колег. Ось тоді й народилося рішення всерйоз зайнятися науковою роботою.
Валерій Володимирович - автор численних публікацій з актуальних проблем управління професійно-технічними училищами в нових соціально-економічних умовах. Він успішно захистив кандидатську дисертацію з теми "Організаційно-педагогічні умови управління професійно-технічним училищем сільськогосподарського профілю", став кандидатом педагогічних наук. Захист дисертації проходив в Інституті педагогіки і психології професійної освіти Академії педагогічних наук України. Спеціалізована вчена рада отримала на дисертацію і автореферат В.В.Мельніченка 10 відгуків, у тому числі від Української академії державного управління при Президентові України, Вінницького, Уманського, Миколаївського, Ка-м'янець-Подільського, Кіровоградського, Ніжинського державних педагогічних університетів, Прикарпатського університету, Української інженерно-педагогічної академії.
Усі відгуки позитивні. Як відзначали члени спеціалізованої вченої ради, особливість захисту його дисертації полягає в тому, що в науку прийшов безпосередньо практичний працівник, директор ПТУ. Одна справа, коли наукові співробітники весь час працюють у бібліотеках, і зовсім інша - коли наукову роботу проводить директор навчального закладу, на якому лежить відповідальність і за учнів, і за педагогів, і за ситуацію в училищі, й за якість підготовки кадрів. Це єдиний в Україні директор сільського ПТУ, який ризикнув захистити кандидатську дисертацію. Такі оцінки вчених тієї праці, яку вклав у розвиток професійно-технічного училища сільськогосподарського профілю Валерій Володимирович Мельніченко. Вклав завдяки особистій самовіддачі й вірності своїй справі.
Звичайно, читачу цікаво дізнатися, в чому полягає новизна й теоретичне значення дослідження. Валерій Володимирович пояснив це так.
Дослідження тривало 11 років, а дисертацію й автореферат у вільний від роботи час я писав майже чотири роки. У директора ПТУ, педагогічного колективу вистачає терпіння щодо подальшого вдосконалення тієї моделі керівництва ПТУ сільськогосподарського профілю, яку ми спільно розробляли та втілювали.
Уже наприкінці 80-х років наші ПТУ потрапили в ситуацію, коли їх "футболили" з одного міністерства в інше. Особливо гостро відчувалася невідповідність між соціальним замовленням на підготовку робітничих кадрів для агропромислового комплексу й реальним управлінням навчально-виховним процесом, між необхідністю впровадження ринкових економічних відносин ПТУ із замовниками та недостатньою розробкою цієї проблеми в педагогічній теорії, між удосконаленням і демократизацією управління ПТУ та непослідовністю чинного законодавства щодо питань реформування профтехосвіти.
Тому й наше дослідження ми проводили у три етапи. На першому зосередили зусилля на укріпленні матеріально-технічної бази училища. Створили навчальний полігон, майстерні, лабораторії по вивченню тракторів, автомашин, іншої сільськогосподарської техніки. Збудували першу в Сланці п'ятиповерхову будівлю гуртожитку, водопровід, котельню на газовому паливі. Придбали обладнання для комп'ютерного класу, для лабораторії електриків, електронні екзаменаційні пристрої. У навчальному господарстві - а це 600 гектарів землі
- створили свиноферму, пасіку, два ставки для вирощування риби, посадили сад. Звичайно, належним чином намагаємося вести й зернове господарство.
...Разом із філіалом у Братському - з 11 спеціальностей, серед яких механізатори, соціальні працівники, бухгалтери, продавці, водії, кухарі, електромонтери, газозварювальни-ки, теслі, штукатури, зараз робітничі професії в училищі опановують 800 учнів. Головне - не колишні формальні атрибути "петеушника" - кашкет із кокардою, кирзові чоботи або ватні штани, а рівень його знань, затребуваність на ринку праці. Думаю, що наш педагогічний колектив робить усе, щоб училище було не дитбудинком, а соціально-економічним центром на селі.
Свої дослідження В.В.Мельні-ченко адресував науковцям, працівникам органів управління освітою, керівникам та педагогічним колективам закладів профтехосвіти різних типів, професорсько-викла-
дацькому складу, студентам вищих навчальних закладів та інститутів післядипломної освіти для використання в навчальному процесі при вивченні курсу менеджменту в освіті.
- Справжні люди, які працюють керівниками навчальних закладів, побажали осмислити набутий власний досвід, безперечно, заслуговують підтримки. Дане дослідження характеризується тим, що добре висвітлено хід розв'язання проблеми управління. Поки не буде розв'язана проблема регіонального управління, учні будуть голодні й босі.
Професор Кондратюк Олександр Пантелеймонович:
- Валерій Володимирович не раз звітував про своє дослідження. Я рецензував його роботу й надзвичайно підтримую як саму проблему, так і його здобутки. Тема дуже актуальна. Робота заслуговує на найвищу оцінку, тим більше, що не теоретик, а практичний працівник її виконав.
Завідувач лабораторії педагогічної соціології Інституту проблем виховання АПН України Валентина Сергіївна Болгарінова:
- Маю моральне право, як неофіційний опонент, сказати декілька слів про дисертанта, тому що знаю його добре, дуже давно, знаю на діловому ґрунті. Сама спонукала його до наукової діяльності після того, як він на сесії Миколаївської обласної ради аргументовано, на науковій основі розкрив питання діяльності профтехучилищ області. Я не дуже часто зустрічаю дисер-
тантів, які на початку дослідження приходять у лабораторію соціологічних досліджень і просять допомоги в ефективному використанні методів соціологічних досліджень. Тому практичне значення цієї роботи значне. Його стиль життя - відданість своїй справі. Він є єдиним в Україні директором сільського ПТУ, який ризикнув піти на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук.
А це вже підсумковий документ, підписаний доктором педагогічних наук, професором кафедри управління освітою Української Академії державного управління при Президентові України, заслуженим працівником народної освіти України В.К.Майбородою.
Наукова новизна виконаної роботи не викликає сумнівів і полягає у вперше виявлених організаційно-педагогічних умовах ефективного управління професійно-технічним навчальним закладом сільськогосподарського профілю під час реформування агропромислового комплексу.
СПОГАДИ БАТЬКА:
НА КУРСЬКІЙ ДУЗІ
Червень 1943 року на Курській землі був надто жарким, не так від сонця, як від невпинних боїв. Німці вперто наступали, але зустрічали не менш упертий опір. Вони практично просувалися по трупах своїх же солдатів. Головнокомандуючий Воронезьким фронтом генерал Ва-тутін тоді сказав:
- Такого героїзму, такої самопожертви й мужності я не бачив від початку війни.
У боях відзначився й наш мінометний батальйон. Генерал особисто прибув нас привітати. Тоді кожен із нас зрозумів, що жодна, навіть найвища, нагорода не підніме бойовий дух так, як його підніме живе слово. Після зустрічі з Ватутіним у нас ніби крила виросли. Ми були готові не на словах, а насправді покласти свої голови за рідну країну. Дуже важкими були бої під Золотоношею. Ми нищили фашистські танки. Але я не вгледів одного "Тигра", що виїхав з-за кургану. Я встиг попередити розрахунок: "Танк праворуч!". Але він устиг вистрілити. Загинула половина розрахунку, багатьох поранено.
Мене також осколок вдарив у поперек. Не чекав, що рана виявиться такою болючою. Я кілька разів отримував поранення, але здавалося, що такого болю ще не відчував.
Ми знали, що, затримавши й знищивши ворожі танки, не пустили їх до Прохорівки, де відбувалася вирішальна, до того небачена танкова битва. Тут був і вирішальний перелом у війні на нашу користь.
Знову я в шпиталі. Але можу пересуватися, тому намагаюсь допомагати і медикам, і пораненим. Невдовзі наші війська мали форсувати Дніпро й звільняти Київ. Як я міг у цей вирішальний момент відлежуватися в тилу? Пишу прохання, і мене відпускають до своїх однополчан. Ми знову разом.
Звільняв солдат із Братського й столицю України м. Київ, де був поранений у руку, але залишився в строю. І лише важко контуженим його таки відправили до шпиталю.
Для нього війна скінчилася у квітні 1944 року. Але попереду належало прожити нелегке післявоєнне життя, допомогти сестрі, створити сім'ю, поставити на ноги дітей.
ОБОВ'ЯЗОК ПЕРЕД РІДНИМИ
Комісія в шпиталі визнала його невоєнноздатним. Постали питання: "Що далі?", "Куди їхати?", "Як влаштувати життя?". Можна було повернутися на Ставропілля, до заводського колективу в Кіровоград чи шукати щастя у фронтових друзів.
Зранений війною, він розумів, що скрізь, куди б не поїхав, доведеться нелегко заробляти на хліб. Але твердо знав, що із собою він впорається. А десь у Братському районі залишилася сестра, яка, мабуть, потребує його допомоги. І він вирішує повернутися на свою малу батьківщину.
Чи є хто живий із моїх рідних? Чи не загинули в роки окупації? Розпитую про це знайомого, якого зустрів на вулиці селища.
Він відповів, що є сім'я мого дядька Семена, яка живе в колишній нашій хаті. Я поспішив туди. У дворі побачив тітчину матір, яка мене не впізнала. Вона сказала, що вдома є лише Ліда. У мене перехопило подих. Значить, сестричка жива і здорова. Це головне. А далі ми ще поборемося за життя.
Ліда няньчила тітчину доньку. Сестричка мене впізнала, розплакалася. Жилося їй тут не з медом. Тітка змушувала не тільки доглядати маля, а й працювати. Вона стала у рідній хаті за наймичку, працювала за харчі. За стіл її з усіма не саджали, а їла вона те, що залишалося на столі. Не важко зрозуміти, що харчів залишалося там небагато. Про навчання дитини ніхто не думав.
Я вважав за обов'язок перед собою допомогти їй, вивчити, дати спеціальність, адже я був її старшим братом. А від батька поки що не було жодної звістки. Ми не знали, чи він живий, чи загинув у вирі війни.
Уранці до хати зайшов патруль перевіряти документи. А після обіду я пішов до військкомату. Попросив військового комісара допомогти мені знайти роботу, розповів про себе.
- А знаєш, Володимире, - відповів він. - Ти якраз нам і потрібен. Будеш працювати в райвійськкоматі.
Я щиро йому подякував і одразу написав заяву. Працював я в четвертому відділенні по навчанню допризовників на посаді завідуючого збройним складом і викладачем матчастини зброї. Склад виявився великим, та ще й кожного дня до нього надходила трофейна зброя. Роботи вистачало. Але я старався працювати сумлінно, щоб заробити гроші. Хотів будь-що відправити сестру до школи. Як тільки мачуха дізналася, що я забираю сестру, вона обурилася. Дитині не дала нічого, крім старого сарафанчика й тапочок на підошві з автошини. Та й ті віддала після того, як побачила, що нікому в сім'ї вони на ноги не підходять. Кинула їх Ліді зі словами: "Тримай та пам'ятай мою доброту".
Я взяв у банку кредит для придбання корови на суму 2000 карбованців, але, звісно, корову не купив, а придбав одяг, книги, зошити сестричці. Тоді одна книжка коштувала 200 крб.
І ось Ліда пішла до школи. Я відчував себе щасливим. А до того ж ми отримали лист від батька. Виявилося, що він живий і мешкає у Джамбулі, де опинився після важкого поранення. Працює там головою артілі інвалідів.
Тепер можна було подумати й про себе. Можливо, створити власну сім'ю. Та чи потрібен комусь інвалід із перебитими ногами й рукою, який і сам потребував догляду, жіночої турботи й ласки?
явилося, що він живий і мешкає у Джамбулі, де опинився після важкого поранення. Працює там головою артілі інвалідів.
Тепер можна було подумати й про себе. Можливо, створити власну сім'ю. Та чи потрібен комусь інвалід із перебитими ногами й рукою, який і сам потребував догляду, жіночої турботи й ласки?
Тим часом на роботі отримав підвищення - став працювати завідуючим секретним відділом діло-виробництва. Дуже нервова й відповідальна посада. Я вручав повідомлення про загибель на фронтах жителів нашого району. А їх нараховувалося більше 2000 чоловік.
Я перейшов жити на іншу квартиру, в сім'ю Колесніченкових. Спав на одному ліжку з молодшим сином господаря, харчувався з сім'єю за одним столом. А проживали там ще дві дочки - Оля й Зіна. Це були дуже добрі люди, хоча й бідні, зате щирі й дружні. Я допомагав їм чим тільки міг: продуктами, паливом, кормом для худоби. А дівчата дбали про мене: обпирали, годували... Я звик до цієї сім'ї й залишився там назавжди, побачивши у їхній дочці Ользі ті людські риси, які шукав у жінці все життя, -тепле, людяне ставлення до себе.
Весілля ми не справляли - не було з чого. Півлітра горілки та пів-кіло хліба - ось і весь весільний стіл.
Згодом ми відійшли жити окремо. Я забрав у нашу сім'ю й сестру Ліду. Моя люба дружина все зрозуміла й ставилася до Ліди лагідно, як до рідної людини..
ВАЛЕРІЙ НАРОДИВСЯ В НЕДОБУДОВАНІЙ ХАТІ
А потім вирішив будувати собі хату. То була моя найзаповітніша мрія - мати свій куточок, де б відчував себе господарем, де б тобою ніхто не потурав, де можна було б будувати свою щасливу сім'ю. У ті часи зробити це було нелегко, та ще й інваліду. Але я працював у вихідні, після роботи, іноді допомагали друзі. Хата врешті стояла. Правда, не мала вхідних дверей, треба було ще мазати, доробляти покрівлю. Я поспішав, бо ми чекали народження дитини.
І сталося. 7 березня 1951 року у нас народився син. Я дав собі слово, що виховаю його чесним, мужнім і правдивим. Такі риси, вважав я і тепер вважаю, повинні бути притаманні кожному справжньому мужчині. У житті мені зустрічалися різні люди. Навіть у військкоматі бачив різних керівників: хороших і поганих. Були й військкоми не нашого, не військового гарту, були й матюкайли, й брехуни. Брали гроші з каси й не повертали, навіть відмовлялися, що брали.
Усе це мене навчало, било, як кажуть, по кишені, але я завжди вірив у справедливість. І тепер вірю, хоча не раз чув від людей:"Не вмів він жити, міг би купатися в достатку, як вареник у маслі". Але я так і не зміг стати на стежку обману своєї совісті й гідності. І про це не шкодую. Я завжди прагнув справедливості, ніколи не плазував перед начальством, говорив правду у вічі. Знаю, що за це мене чиновники не дуже любили. А все ж поважали. Навіть на роботі, у звичайній життєвій ситуації, я ніколи не поступався своїми принципами, сам не порушував статутів і постанов, не прагнув обійти закон. Нарешті провчив усіх, хто плутав свою кишеню з державною касою.Я неймовірно щасливий від того, що поряд мав дружину, яка мене розуміла й в усьому підтримувала. Ми прагнули такими ж правдивими виховати й своїх дітей. З малих років навчали їх робити щось корисне. Не обманювати інших: ні батьків, ні дідуся чи бабусю, ні своїх друзів. Щоб шанували старших, не говорили про них погано, допомагали в усьому. З дитинства вони знали ціну кожній копійці, ціну праці й ціну хліба. Вони завжди мали при собі хоч небагато грошей. А ми навчали дітей використовувати їх розумно, витрачати з користю для себе й для сім'ї.Я ніколи не карав дітей, не розібравшись як слід у їхній провині. Причому старався не бити, а переконувати словом, прикладом, порівнянням.Коли діти навчалися в школі, то вчителі іноді говорили: "Ви по-карайте сина, бо він завжди багато бігає по коридору", або: "Він у Вас уже палить цигарки". Я сам був учнем, багато бігав, знаходив вихід молодій енергії. І якщо дитина робила щось не так, у тому не завжди була її провина. Вчитель має подумати, чому він не зумів організувати дітей, направити їх енергію в корисне русло. Чому він, учитель, ховався від них в учительській, щоб спокійно працювати, а не працював із вихованцями. Взагалі, вчитель повинен бути вчителем не тільки на уроці, але й на перерві, на вулиці, в кіно. Він покликаний бути за приклад для інших (не лише для дітей) в усьому, а не спостерігачем чи реєстратором.Дітям потрібно вірити й самому бути правдивим. Пообіцяв -зроби, але спочатку подумай, чи ти зможеш дотримати свою обіцянку. Діти дуже швидко розуміють несправедливість, і якщо вже вони зрозуміють, що ти несправедливий, довіри від них не чекай.Ми привчали своїх дітей до праці. Кожний знав свої обов'язки: носити воду, прибирати в хаті, працювати в саду й на городі.Я був зранений і хворий. Мені б належало їсти все найсмачніше й багато. Так іноді роблять батьки. Але я ніколи не смів так робити. Все, що мав на столі, порівну ділив між усіма членами сім'ї.Я вчив своїх дітей діяти так, як навчили мене мої батьки. Діти вчаться, копіюючи нас, нашу поведінку в побуті, на роботі, в розмові з їх мамою та зі сторонніми людьми. Це необхідно враховувати й слідкувати більше за собою, ніж за дітьми. Тоді вони зростатимуть справжніми людьми.
Звичайно, на цьому книга не закінчується. У ній ще можна прочитати багато цікавого, але призначена вона не широкому загалу, а нащадкам родини Мельніченків.
У цієї книги є післямова, яка дописана не автором, а його сином Валерієм Володимировичем Мельніченком. Цікаво прослідкувати його думки щодо свого батька.
"Записки мого батька обірвалися у 1983 році. Потім ще два роки він боровся за життя. Не тільки з ранами минулої війни, а й із хворобою нашого часу - раком. Він помер у повній свідомості 10 липня 1985 року. Це сталося через місяць після складної хірургічної операції. Вже поїхала "швидка", лікарі зафіксували його смерть, зупинку серця. Але ще більше години жила його сонна артерія, яку я тримав пальцями, - не здавався мужній організм людини - солдата, який пройшов усю війну. Співпало так, що ця ж "швидка" повезла мою дружину до пологового будинку й народилася ще одна його онучка - Валерія. Він при житті чекав на онука. І він народився й був названий на його честь Володимиром, але відбулося це вже у 1988 році.
Фронтові щоденники батька, його особисті речі зберігаються у Братському історико-краєзнавчому музеї. Він залишив після себе спадок не в грошах, а в багатстві своєї душі й нагородах, які я знаю з дитинства: орден Вітчизняної війни І ступеня, орден Червоної Зірки, медалі "За відвагу", "За оборону Одеси", "За оборону Кавказу", "За перемогу над Німеччиною" та ще 6 ювілейних нагород. Воював він не тільки під Одесою, на Кавказі, а й на Курській дузі, під Москвою, брав Київ. Ось скупі анкетні рядки: серпень-вересень 1941 року - Південний фронт - гранатометник; жовтень-грудень - військовий шпиталь №2135. Три місяці на фронті й три місяці в шпиталі. Потім знову фронт, вісім місяців на передовій, два місяці в училищі, знову місяць запеклих боїв і знову важке поранення - сім місяців лікування в м. Баку, шпиталь №2039, і знову він на передовій. Цього разу через три місяці невпинних боїв - чотири місяці перебування в шпиталі №3135. Ця біографія номерів військових частин і шпиталів, які чергуються майже порівну, - свідчення того, що не ховався він за спинами інших, не пристосовувався й не вислужувався. Мабуть, саме тому він є найбільшим, наймудрішим учителем для своїх нащадків. Він живе й житиме у наших серцях вічно. Як ніхто з тих ідолів на глиняних ногах, які уявили себе вождями".