Copyright 2013 Издательство «Шамрай»




Л.Теслер, Й.Струк. Я розкажу про це сину

Л.Теслер, Й.Струк. Я розкажу про це сину

Ця книга передовсім написана для молоді, причому для сучасної молоді. Оскільки герой книги – наш сучасник, який мав за взірець і за мету не мамону, а мудрість, який прагнув не зла, а добра; який посадив дерево, збудував дім, народив сина; який урешті, як тепер модно говорити, створив себе сам.

Ця книга – для батьків. Тому що життєві приклади сімейного виховання в ній розкриті на високому рівні народної педагогіки.

Ця книга – для вчителів і вихователів. Можливо, вона навіть стане їхньою настільною книгою, бо багата на освітянський досвід. Герой книги сам є освітянином, визнаним в Україні творчим педагогом.

Ця книга – для управлінців в галузі освіти. Адже наш герой, лідер за вдачею, керівник і менеджер, створив власну систему менеджменту в професійно-технічній  освіті. У своїх книгах він визначив критерії й моделі менеджерської та управлінської діяльності керівника навчального закладу.

Ця книга – для вчених і науковців, яким є що запозичити у свого колеги. Насамперед, творчого підходу до справи, вміння віднайти ключик до розкриття тієї чи іншої проблеми, наполегливості, працелюбності, непохитної віри в успіх.

Ця книга – для патріотів-українців, які прагнуть, збудувати свою державу великою, заможною, красивою. Оскільки саме таким будівничим-патріотом є наш герой, науковець, професор, заслужений працівник народної освіти України Валерій Володимирович Мельніченко.

Ця книга для майбутніх поколінь.

 

Фрагмен з книги:

 

Досвід, накопичений роками в конкретному навчальному закладі, Валерій Володимирович Мельніченко не міг більше ховати у собі. Він вимагав узагальнення, наукового підходу, широкого розповсюдження серед колег. Ось тоді й народилося рішення всерйоз зайнятися науко­вою роботою.

Валерій Володимирович - автор численних публікацій з актуальних проблем управління професійно-технічними училищами в нових со­ціально-економічних умовах. Він успішно захистив кандидатську ди­сертацію з теми "Організаційно-педагогічні умови управління про­фесійно-технічним училищем сіль­ськогосподарського профілю", став кандидатом педагогічних наук. За­хист дисертації проходив в Інституті педагогіки і психології професійної освіти Академії педагогічних наук України. Спеціалізована вчена рада отримала на дисертацію і авторефе­рат В.В.Мельніченка 10 відгуків, у тому числі від Української академії державного управління при Прези­дентові України, Вінницького, Уманського, Миколаївського, Ка-м'янець-Подільського, Кіровоград­ського, Ніжинського державних пе­дагогічних університетів, Прикар­патського університету, Української інженерно-педагогічної академії.

Усі відгуки позитивні. Як від­значали члени спеціалізованої вче­ної ради, особливість захисту його дисертації полягає в тому, що в нау­ку прийшов безпосередньо практичний працівник, директор ПТУ. Одна справа, коли наукові співробітники весь час працюють у бібліотеках, і зовсім інша - коли наукову роботу проводить директор навчального закладу, на якому лежить відповіда­льність і за учнів, і за педагогів, і за ситуацію в училищі, й за якість під­готовки кадрів. Це єдиний в Україні директор сільського ПТУ, який ри­зикнув захистити кандидатську ди­сертацію. Такі оцінки вчених тієї праці, яку вклав у розвиток профе­сійно-технічного училища сільсько­господарського профілю Валерій Володимирович Мельніченко. Вклав завдяки особистій самовідда­чі й вірності своїй справі.

 

Звичайно, читачу цікаво діз­натися, в чому полягає новизна й теоретичне значення досліджен­ня. Валерій Володимирович пояс­нив це так.

Дослідження тривало 11 років, а дисертацію й автореферат у віль­ний від роботи час я писав майже чотири роки. У директора ПТУ, пе­дагогічного колективу вистачає те­рпіння щодо подальшого вдоскона­лення тієї моделі керівництва ПТУ сільськогосподарського профілю, яку ми спільно розробляли та вті­лювали.

Уже наприкінці 80-х років наші ПТУ потрапили в ситуацію, коли їх "футболили" з одного міністерства в інше. Особливо гостро відчувала­ся невідповідність між соціальним замовленням на підготовку робіт­ничих кадрів для агропромислового комплексу й реальним управлінням навчально-виховним процесом, між необхідністю впровадження ринко­вих економічних відносин ПТУ із замовниками та недостатньою роз­робкою цієї проблеми в педагогіч­ній теорії, між удосконаленням і демократизацією управління ПТУ та непослідовністю чинного зако­нодавства щодо питань реформу­вання профтехосвіти.

Тому й наше дослідження ми проводили у три етапи. На першо­му зосередили зусилля на укріплен­ні матеріально-технічної бази учи­лища. Створили навчальний полі­гон, майстерні, лабораторії по ви­вченню тракторів, автомашин, ін­шої сільськогосподарської техніки. Збудували першу в Сланці п'ятипо­верхову будівлю гуртожитку, водо­провід, котельню на газовому пали­ві. Придбали обладнання для ком­п'ютерного класу, для лабораторії електриків, електронні екзамена­ційні пристрої. У навчальному гос­подарстві - а це 600 гектарів землі

- створили свиноферму, пасіку, два ставки для вирощування риби, по­садили сад. Звичайно, належним чином намагаємося вести й зернове господарство.

 

...Разом із філіалом у Братському - з 11 спеціальностей, серед яких механізатори, соціальні працівники, бухгалтери, продавці, водії, кухарі, електромонтери, газозварювальни-ки, теслі, штукатури, зараз робітничі професії в училищі опановують 800 учнів. Головне - не колишні форма­льні атрибути "петеушника" - каш­кет із кокардою, кирзові чоботи або ватні штани, а рівень його знань, затребуваність на ринку праці. Ду­маю, що наш педагогічний колектив робить усе, щоб училище було не дитбудинком, а соціально-економіч­ним центром на селі.

 

Свої дослідження В.В.Мельні-ченко адресував науковцям, праців­никам органів управління освітою, керівникам та педагогічним колек­тивам закладів профтехосвіти різ­них   типів,    професорсько-викла-

дацькому складу, студентам вищих навчальних закладів та інститутів післядипломної освіти для викорис­тання в навчальному процесі при ви­вченні курсу менеджменту в освіті.

 

- Справжні люди, які працю­ють керівниками навчальних за­кладів, побажали осмислити на­бутий власний досвід, безпереч­но, заслуговують підтримки. Да­не дослідження характеризується тим, що добре висвітлено хід роз­в'язання проблеми управління. Поки не буде розв'язана пробле­ма регіонального управління, уч­ні будуть голодні й босі.

Професор Кондратюк Олек­сандр Пантелеймонович:

- Валерій Володимирович не раз звітував про своє дослідження. Я рецензував його роботу й надзвичай­но підтримую як саму проблему, так і його здобутки. Тема дуже актуаль­на. Робота заслуговує на найвищу оцінку, тим більше, що не теоретик, а практичний працівник її виконав.

Завідувач лабораторії педагогі­чної соціології Інституту проблем виховання АПН України Валентина Сергіївна Болгарінова:

-  Маю моральне право, як не­офіційний опонент, сказати декіль­ка слів про дисертанта, тому що знаю його добре, дуже давно, знаю на діловому ґрунті. Сама спонукала його до наукової діяльності після того, як він на сесії Миколаївської обласної ради аргументовано, на науковій основі розкрив питання діяльності профтехучилищ області. Я не дуже часто зустрічаю дисер-

тантів, які на початку дослідження приходять у лабораторію соціологі­чних досліджень і просять допомо­ги в ефективному використанні ме­тодів соціологічних досліджень. Тому практичне значення цієї робо­ти значне. Його стиль життя - від­даність своїй справі. Він є єдиним в Україні директором сільського ПТУ, який ризикнув піти на здо­буття наукового ступеня кандидата педагогічних наук.

А це вже підсумковий доку­мент, підписаний доктором педаго­гічних наук, професором кафедри управління освітою Української Академії державного управління при Президентові України, заслу­женим працівником народної осві­ти України В.К.Майбородою.

Наукова новизна виконаної ро­боти не викликає сумнівів і полягає у вперше виявлених організаційно-педагогічних умовах ефективного управління професійно-технічним навчальним закладом сільськогос­подарського профілю під час рефо­рмування агропромислового ком­плексу.

 

 

СПОГАДИ БАТЬКА:

 

 

НА КУРСЬКІЙ ДУЗІ

Червень 1943 року на Курській землі був надто жарким, не так від сонця, як від невпинних боїв. Німці вперто наступали, але зустрічали не менш упертий опір. Вони прак­тично просувалися по трупах своїх же солдатів. Головнокомандуючий Воронезьким фронтом генерал Ва-тутін тоді сказав:

- Такого героїзму, такої само­пожертви й мужності я не бачив від початку війни.

У боях відзначився й наш міно­метний батальйон. Генерал особисто прибув нас привітати. Тоді кожен із нас зрозумів, що жодна, навіть най­вища, нагорода не підніме бойовий дух так, як його підніме живе слово. Після зустрічі з Ватутіним у нас ні­би крила виросли. Ми були готові не на словах, а насправді покласти свої голови за рідну країну. Дуже важки­ми були бої під Золотоношею. Ми нищили фашистські танки. Але я не вгледів одного "Тигра", що виїхав з-за кургану. Я встиг попередити роз­рахунок: "Танк праворуч!". Але він устиг вистрілити. Загинула полови­на розрахунку, багатьох поранено.

Мене також осколок вдарив у попе­рек. Не чекав, що рана виявиться такою болючою. Я кілька разів отримував поранення, але здавалося, що такого болю ще не відчував.

Ми знали, що, затримавши й знищивши ворожі танки, не пусти­ли їх до Прохорівки, де відбувалася вирішальна, до того небачена тан­кова битва. Тут був і вирішальний перелом у війні на нашу користь.

Знову я в шпиталі. Але можу пересуватися, тому намагаюсь до­помагати і медикам, і пораненим. Невдовзі наші війська мали форсу­вати Дніпро й звільняти Київ. Як я міг у цей вирішальний момент від­лежуватися в тилу? Пишу прохан­ня, і мене відпускають до своїх од­нополчан. Ми знову разом.

Звільняв солдат із Братського й столицю України м. Київ, де був поранений у руку, але залишився в строю. І лише важко контуженим його таки відправили до шпиталю.

Для нього війна скінчилася у квітні 1944 року. Але попереду на­лежало прожити нелегке післявоєн­не життя, допомогти сестрі, створи­ти сім'ю, поставити на ноги дітей.

 

ОБОВ'ЯЗОК ПЕРЕД РІДНИМИ

Комісія в шпиталі визнала його невоєнноздатним. Постали питання: "Що далі?", "Куди їхати?", "Як вла­штувати життя?". Можна було пове­рнутися на Ставропілля, до заводського колективу в Кіровоград чи шу­кати щастя у фронтових друзів.

Зранений війною, він розумів, що скрізь, куди б не поїхав, дове­деться нелегко заробляти на хліб. Але твердо знав, що із собою він впорається. А десь у Братському районі залишилася сестра, яка, ма­буть, потребує його допомоги. І він вирішує повернутися на свою малу батьківщину.

Чи є хто живий із моїх рідних? Чи не загинули в роки окупації? Розпитую про це знайомого, якого зустрів на вулиці селища.

Він відповів, що є сім'я мого дядька Семена, яка живе в колиш­ній нашій хаті. Я поспішив туди. У дворі побачив тітчину матір, яка мене не впізнала. Вона сказала, що вдома є лише Ліда. У мене перехо­пило подих. Значить, сестричка жи­ва і здорова. Це головне. А далі ми ще поборемося за життя.

Ліда няньчила тітчину доньку. Сестричка мене впізнала, розплака­лася. Жилося їй тут не з медом. Тіт­ка змушувала не тільки доглядати маля, а й працювати. Вона стала у рідній хаті за наймичку, працювала за харчі. За стіл її з усіма не саджа­ли, а їла вона те, що залишалося на столі. Не важко зрозуміти, що хар­чів залишалося там небагато. Про навчання дитини ніхто не думав.

Я вважав за обов'язок перед собою допомогти їй, вивчити, дати спеціальність, адже я був її стар­шим братом. А від батька поки що не було жодної звістки. Ми не знали, чи він живий, чи загинув у вирі війни.

Уранці до хати зайшов патруль перевіряти документи. А після обі­ду я пішов до військкомату. Попро­сив військового комісара допомог­ти мені знайти роботу, розповів про себе.

- А знаєш, Володимире, - відпо­вів він. - Ти якраз нам і потрібен. Будеш працювати в райвійськкоматі.

Я щиро йому подякував і одразу написав заяву. Працював я в четвер­тому відділенні по навчанню допри­зовників на посаді завідуючого збройним складом і викладачем мат­частини зброї. Склад виявився вели­ким, та ще й кожного дня до нього надходила трофейна зброя. Роботи вистачало. Але я старався працюва­ти сумлінно, щоб заробити гроші. Хотів будь-що відправити сестру до школи. Як тільки мачуха дізналася, що я забираю сестру, вона обурила­ся. Дитині не дала нічого, крім ста­рого сарафанчика й тапочок на пі­дошві з автошини. Та й ті віддала після того, як побачила, що нікому в сім'ї вони на ноги не підходять. Ки­нула їх Ліді зі словами: "Тримай та пам'ятай мою доброту".

Я взяв у банку кредит для при­дбання корови на суму 2000 карбо­ванців, але, звісно, корову не ку­пив, а придбав одяг, книги, зошити сестричці. Тоді одна книжка кош­тувала 200 крб.

І ось Ліда пішла до школи. Я відчував себе щасливим. А до того ж ми отримали лист від батька. Виявилося, що він живий і мешкає у Джамбулі, де опинився після важ­кого поранення. Працює там голо­вою артілі інвалідів.

Тепер можна було подумати й про себе. Можливо, створити влас­ну сім'ю. Та чи потрібен комусь інвалід із перебитими ногами й ру­кою, який і сам потребував догля­ду, жіночої турботи й ласки?

явилося, що він живий і мешкає у Джамбулі, де опинився після важ­кого поранення. Працює там голо­вою артілі інвалідів.

Тепер можна було подумати й про себе. Можливо, створити влас­ну сім'ю. Та чи потрібен комусь інвалід із перебитими ногами й ру­кою, який і сам потребував догля­ду, жіночої турботи й ласки?

Тим часом на роботі отримав підвищення - став працювати заві­дуючим секретним відділом діло-виробництва. Дуже нервова й від­повідальна посада. Я вручав пові­домлення про загибель на фронтах жителів нашого району. А їх нара­ховувалося більше 2000 чоловік.

Я перейшов жити на іншу квар­тиру, в сім'ю Колесніченкових. Спав на одному ліжку з молодшим сином господаря, харчувався з сі­м'єю за одним столом. А прожива­ли там ще дві дочки - Оля й Зіна. Це були дуже добрі люди, хоча й бідні, зате щирі й дружні. Я допо­магав їм чим тільки міг: продукта­ми, паливом, кормом для худоби. А дівчата дбали про мене: обпирали, годували... Я звик до цієї сім'ї й залишився там назавжди, побачив­ши у їхній дочці Ользі ті людські риси, які шукав у жінці все життя, -тепле, людяне ставлення до себе.

Весілля ми не справляли - не було з чого. Півлітра горілки та пів-кіло хліба - ось і весь весільний стіл.

Згодом ми відійшли жити окре­мо. Я забрав у нашу сім'ю й сестру Ліду. Моя люба дружина все зрозуміла й ставилася до Ліди лагідно, як до рідної людини..

 

ВАЛЕРІЙ НАРОДИВСЯ В НЕДОБУДОВАНІЙ ХАТІ

А потім вирішив будувати собі хату. То була моя найзаповітніша мрія - мати свій куточок, де б від­чував себе господарем, де б тобою ніхто не потурав, де можна було б будувати свою щасливу сім'ю. У ті часи зробити це було нелегко, та ще й інваліду. Але я працював у вихідні, після роботи, іноді допома­гали друзі. Хата врешті стояла. Правда, не мала вхідних дверей, треба було ще мазати, доробляти покрівлю. Я поспішав, бо ми чека­ли народження дитини.

І сталося. 7 березня 1951 року у нас народився син. Я дав собі сло­во, що виховаю його чесним, муж­нім і правдивим. Такі риси, вважав я і тепер вважаю, повинні бути при­таманні кожному справжньому мужчині. У житті мені зустрічалися різні люди. Навіть у військкоматі бачив різних керівників: хороших і поганих. Були й військкоми не на­шого, не військового гарту, були й матюкайли, й брехуни. Брали гроші з каси й не повертали, навіть відмо­влялися, що брали.

Усе це мене навчало, било, як кажуть, по кишені, але я завжди вірив у справедливість. І тепер вірю, хоча не раз чув від людей:"Не вмів він жити, міг би купатися в достатку, як вареник у маслі". Але я так і не зміг стати на стежку обману своєї совісті й гідності. І про це не шкодую. Я завжди прагнув справедливості, ніколи не плазував перед начальством, говорив правду у вічі. Знаю, що за це мене чиновники не дуже любили. А все ж поважали. Навіть на роботі, у звичайній життєвій ситуації, я ніколи не поступався своїми принципами, сам не порушував статутів і постанов, не прагнув обійти закон. Нарешті провчив усіх, хто плутав свою кишеню з державною касою.Я неймовірно щасливий від того, що поряд мав дружину, яка мене розуміла й в усьому підтримувала. Ми прагнули такими ж правдивими виховати й своїх дітей. З малих років навчали їх робити щось корисне. Не обманювати інших: ні батьків, ні дідуся чи бабусю, ні своїх друзів. Щоб шанували старших, не говорили про них погано, допомагали в усьому. З дитинства вони знали ціну кожній копійці, ціну праці й ціну хліба. Вони завжди мали при собі хоч небагато грошей. А ми навчали дітей використовувати їх розумно, витрачати з користю для себе й для сім'ї.Я ніколи не карав дітей, не розібравшись як слід у їхній провині. Причому старався не бити, а переконувати словом, прикладом, порівнянням.Коли діти навчалися в школі, то вчителі іноді говорили: "Ви по-карайте сина, бо він завжди багато бігає по коридору", або: "Він у Вас уже палить цигарки". Я сам був учнем, багато бігав, знаходив вихід молодій енергії. І якщо дитина робила щось не так, у тому не завжди була її провина. Вчитель має подумати, чому він не зумів організувати дітей, направити їх енергію в корисне русло. Чому він, учитель, ховався від них в учительській, щоб спокійно працювати, а не працював із вихованцями. Взагалі, вчитель повинен бути вчителем не тільки на уроці, але й на перерві, на вулиці, в кіно. Він покликаний бути за приклад для інших (не лише для дітей) в усьому, а не спостерігачем чи реєстратором.Дітям потрібно вірити й самому бути правдивим. Пообіцяв -зроби, але спочатку подумай, чи ти зможеш дотримати свою обіцянку. Діти дуже швидко розуміють несправедливість, і якщо вже вони зрозуміють, що ти несправедливий, довіри від них не чекай.Ми привчали своїх дітей до праці. Кожний знав свої обов'язки: носити воду, прибирати в хаті, працювати в саду й на городі.Я був зранений і хворий. Мені б належало їсти все найсмачніше й багато. Так іноді роблять батьки. Але я ніколи не смів так робити. Все, що мав на столі, порівну ділив між усіма членами сім'ї.Я вчив своїх дітей діяти так, як навчили мене мої батьки. Діти вчаться, копіюючи нас, нашу поведінку в побуті, на роботі, в розмові з їх мамою та зі сторонніми людь­ми. Це необхідно враховувати й слідкувати більше за собою, ніж за дітьми. Тоді вони зростатимуть справжніми людьми.

Звичайно, на цьому книга не закінчується. У ній ще можна про­читати багато цікавого, але призна­чена вона не широкому загалу, а нащадкам родини Мельніченків.

У цієї книги є післямова, яка дописана не автором, а його сином Валерієм Володимировичем Мельніченком. Цікаво прослідкувати його думки щодо свого батька.

"Записки мого батька обірвали­ся у 1983 році. Потім ще два роки він боровся за життя. Не тільки з ранами минулої війни, а й із хворо­бою нашого часу - раком. Він по­мер у повній свідомості 10 липня 1985 року. Це сталося через місяць після складної хірургічної операції. Вже поїхала "швидка", лікарі зафік­сували його смерть, зупинку серця. Але ще більше години жила його сонна артерія, яку я тримав пальця­ми, - не здавався мужній організм людини - солдата, який пройшов усю війну. Співпало так, що ця ж "швидка" повезла мою дружину до пологового будинку й народилася ще одна його онучка - Валерія. Він при житті чекав на онука. І він на­родився й був названий на його честь Володимиром, але відбулося це вже у 1988 році.

Фронтові щоденники батька, його особисті речі зберігаються у Братському історико-краєзнавчому музеї. Він залишив після себе спа­док не в грошах, а в багатстві своєї душі й нагородах, які я знаю з ди­тинства: орден Вітчизняної війни І ступеня, орден Червоної Зірки, ме­далі "За відвагу", "За оборону Одеси", "За оборону Кавказу", "За перемогу над Німеччиною" та ще 6 ювілейних нагород. Воював він не тільки під Одесою, на Кавказі, а й на Курській дузі, під Москвою, брав Київ. Ось скупі анкетні рядки: серпень-вересень 1941 року - Пів­денний фронт - гранатометник; жовтень-грудень - військовий шпи­таль №2135. Три місяці на фронті й три місяці в шпиталі. Потім знову фронт, вісім місяців на передовій, два місяці в училищі, знову місяць запеклих боїв і знову важке пора­нення - сім місяців лікування в м. Баку, шпиталь №2039, і знову він на передовій. Цього разу через три місяці невпинних боїв - чотири місяці перебування в шпиталі №3135. Ця біографія номерів війсь­кових частин і шпиталів, які чергу­ються майже порівну, - свідчення того, що не ховався він за спинами інших, не пристосовувався й не ви­служувався. Мабуть, саме тому він є найбільшим, наймудрішим учите­лем для своїх нащадків. Він живе й житиме у наших серцях вічно. Як ніхто з тих ідолів на глиняних но­гах, які уявили себе вождями".

 

 

 



ЗАКАЗАТЬ ЭКСКЛЮЗИВНЫЙ ДИЗАЙН

Если Вам нужен оригинал-макет в электронном виде – обращайтесь к нам, и мы окажем Вам профессиональную помощь в дизайне печатной продукции.

Заказать дизайн в Студии

 

ДИЗАЙН РЕКЛАМНЫХ МАТЕРИАЛОВ

Опытные дизайнеры-полиграфисты сделают макет по вашему замыслу, с учетом всех типографских тонкостей, тогда он будет безупречен для печати.

Заказать рекламный дизайн

КНИЖНОЕ ИЗДАТЕЛЬСТВО СТУДИЯ

Изготовление книг – процесс сложный, высокотехнологичный и многогранный, и отличное качество исполнения здесь могут гарантировать только настоящие профессионалы – книгопечатники.

 

Книги имеют свою конструкцию, содержащую множество отдельных деталей. Ключевые элементы книг – внутренний блок и обложка. Для внутреннего блока применяется бумага средней плотности, для обложки – жесткий картон, другие материалы...

Книги в твердом переплете

СВОЙ МАКЕТ СДЕЛАЙ САМ ON LINE

Дизайн и верстка полиграфической продукции, создание оригинал-макетов, с помощью On-Line редактора VDStudio, для офсетной печати в типографии.

Макет сделай САМ On Line

 

МАКЕТЫ ПО ШАБЛОНАМ СТУДИИ

Офсетная печать полиграфической продукции, в полном соответствии с Вашими макетами, созданными по загружаемым шаблонам нашей студии.

Верстка макетов по шаблонам

Copyright 2013 Издательство «Шамрай»

16 ЛЕТ НА РЫНКЕ ПОЛИГРАФИЧЕСКИХ УСЛУГ.     КОМАНДА ПРОФЕССИОНАЛОВ

статистика