Copyright 2013 Издательство «Шамрай»




Слава і гордість Миколаївщини

Слава і гордість Миколаївщини
Старая цена 60.00 грн.
Цена: 120.00 грн.
Количество: 

М.М.Шитюк, Є.Г.Горбуров, К.Є.Горбуров. Слава і гордість Миколаївщини. 75-річчю утворення Миколаївської області присвячується – Миколаїв: Видавець П.М. Шамрай., 2012. – 276с.

ISBN 978-966-8442-94-0

УДК 908(477.73)

ББК 63.3 (4УКР)

 

Данная книга находится во всех библиотеках областного, районного и городского значения, в библиотеках Очакова, Вознесенска, Южноукраинска, Первомайска.

 

Анотація:

 

  Книга «Слава і гордість Миколаївщини» - це погляд через багато років, який дає можливість озирнутися в минуле рідної Миколаївщини, життя її славних синів і доньок, які прославили свою малу батьківщину звитяжливою працею в галузі мистецтва, науки, освіти, охорони здоров’я, мужністю та героїзмом під час воєнного лихоліття.

  Зібрано науково-популярні нариси про відомих миколаївців – митців, художників, вчених, поетів, письменників, освітян, державних діячів, керівників підприємств і сільського господарства, військових Своїм життям, парцею, творчістю вони принесли славу корабельному краю та стали історичними постатями України.

  Видання розраховане на викладачів, студентів, учнів навчальних закладів, всіх, хто цікавиться історією рідного краю.

 

Вы можете приобрести книгу, заказав ее непосредственно через электронный магазин нашего сайта, либо связавшись с автором, контакты которого размещены

на его персональной странице в разделе "Авторы"

 

Смотреть все книги автора

Перейти на страницу автора

 

Фрагменты из книги:

Анненський Ісидор Маркович 

 

Ісидор Маркович Анненський народився 13 березня 1906 року в місті Первомайську Миколаївської області.

В 1934 році закінчив режисерський факультет Державного інституту театрального мистецтва, а потім кіноакадемію при Всесоюзному державному інституті кінематографії (курс Сергія Ейзенштейна), самостійно поставив фільм «Ведмідь». Цей дипломний фільм приніс йому всесоюзну славу і вважався самим успішним дебютом в історії вітчизняного кінематографу.

Анненський неодноразово звертався до екранізації творів А. П. Чехова, і кожна картина ставала подією вітчизняного кінематографу – «Людина у футлярі», «Весілля», «Анна на шиї». Багато працював в області екранізації російської літературної класики («Княжна Мері» за твором М. Ю. Лермонтова та інші), знімав стрічки на сучасну тему («Катерина Вороніна» та інші).

В його картинах знімалися видатні актори свого часу – Ольга Андровська, Михайло Жаров, Фаїна Раневська, Олексій Грибов, Микола Хмельов, Олександр Вертинський і багато інших. У нього дебютували в кінематографії актори – Ольга Андровська, Людмила Хитяєва, Юрій Соломін, Ірина Мірошніченко і інші.

 

Антонюк Андрій Данилович

 

Андрій Данилович Антонюк народився 13 жовтня 1943 року в Богополі, передмісті нинішнього Первомайська.

В його творчості переважають народні мотиви, художнє осмислення історичного минулого українського народу, його моральні пошуки. Це картини: «Вчителю, хто ми?», «На Голгофу», «Мигіївські камені», «На Бузі», «Моя Венеція», «Калинова Проща», «Даждьбог», «Портрет моєї бабусі», «Тарас Шевченко в казематі», «Цар-колос», «Жива вода», «Моя вода», «Гуси-лебеді летять», - у кожній картині – Андрій Антонюк. Його манеру розпізнаєш відразу – чи він бере фольклорний або пісенний мотив, чи літописний сюжет, чи просто захотілось йому намалювати сади, або «Діти війни», «Солдати Перемоги», чи такий «фата-морганний» український ландшафтний сюжет, тобто різні сюжети епохи – все під силу цьому талановитому митцю.

Роботи Андрія Антонюка знаходяться в приватних колекціях різних країн, придбані музеями Миколаєва, Одеси, Луганська, Львова, Калінінграда, Красноярська, Новосибірська, Києва, Третьяковською галереєю, галереями Угорщини, Німеччини, Канади, Словаччини, США, Англії, Іспанії.

 

Аркас Микола Андрійович

Народився 8 травня 1818 року в Миколаєві і був дванадцятою дитиною в сім’ї. Батько Миколи Андрійовича Андреас, за походженням грек,  професійний моряк. Мати – донька відомого вченого і архонта Аліміне Гаскаро.

Під час війни з Туреччиною Аркас став ординарцем у Папахристо. За взяття Варни його нагородили срібною медаллю на  Георгіївській стрічці та надписом «За турецьку війну 1828-1829 рр.».

Після закінчення російсько-турецької війни повертається  до Миколаєва, де вивчає курс морських наук в штурманському  училищі. У віці 12 років в березні 1830 р. влаштовується  на  дійсну службу на Чорноморський  флот гардемарином, а 15 жовтня 1832 року, отримавши чин мічмана, зарахований у 30-й флотський екіпаж.

В 1855 році введений до членів Особливого артилерійського комітету, склав проект і по власним кресленням побудував 14 батарейних плотів, кожен з яких озброєний 4 гарматами, які значно посилили оборону Кронштадту під час Кримської війни.

З кінця 1857 р. призначений командиром Гвардійського морського екіпажу в Санкт-Петербурзі, майже 15 років ніс придворну службу.

З квітня 1871 р. віце-адмірал М. А. Аркас обіймав посаду головного командира Миколаївського порту, в жовтні став головним командиром Чорноморського флоту і портів Чорного моря. Очолив роботу з відтворення російської військово-морської могутності на південному стратегічному напрямі після скасування заборонних статей Паризького договору.

В 1872 р. М. А. Аркаса призначено на посаду Головного командира Чорноморського флоту та портів, військового губернатора Миколаєва. Він блискуче виконував свої безпосередні обов'язки. Відзначимо його діяльність по створенню інфраструктур.

Під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр. адмірал М. А. Аркас здійснював особисте керівництво підготовкою мобілізованих пароплавів і шхун для бойових дій на Чорному морі, організував випробування якісно нової зброї – мін.

На початку 1881 року М. А. Аркас  за станом здоров’я звільнений з посади головного командира і до самої смерті проживав в Миколаєві.

Активно виступав в пресі з публікаціями на військово-морські теми. Його перу належали статті в журналі «Морской сборник»: «Описание маневров 2 соединенных дивизий Балтийского флота», «Турецкий, греческий и неаполитанский флоты в 1852 году», «Размышления о приготовлениях к дальнему вояжу», «Испытания над гребными винтами на паровой канонерской лодке», «Пострел». Цікаві спогади М. А. Аркаса опубліковані в "Історичному віснику".

За вірну службу на протязі життя Микола Андрійович Аркас нагороджувався: в 1834 році – турецькою золотою медаллю, в 1836 р. – золотим годинником з ланцюгом, в  1838 р. – орденом Св. Станіслава ІІІ ступеня і Св. Анни ІV ступеня з бантом, 1848 р. – орденом Св. Анни ІІ ступеня, 1849 р. –   турецьким орденом Нішад-Автихар ІІ ступеня, прикрашеним брильянтами, 1852 р. – австрійським орденом Залізної корони ІІ ступеня і неаполітанським орденом Св. Франциска ІІ ступеня, орденом Св. Георгія ІV ступеня. В 1855 році отримав бронзову медаль в пам'ять «кончины в Бозе почившего» імператора Миколи І, 1856 р. нагороджений орденом Святого Володимира ІІІ ступеня, 1859 р. – грецьким орденом Спасителя ІІ ступеня, 1862 р.  – орденом Святого Станіслава І ступеня з мечами, 1864 р. – орденом Святої Анни І ступеня з мечами. Дозволено носити знак відзнаки «За заслуги на Кавказі». В 1872 р. нагороджений орденом Святого Володимира ІІ ступеня, 1876 р. – орденом Білого орла, 1878 р. – орденом Св. Олександра Невського. 1879 р. отримав знак Червоного хреста.

Помер Микола Андрійович Аркас 8 червня 1881 року в своєму будинку в Миколаєві в віці 65 років. Похований у родинному склепі на старому міському кладовищі.

 

Аркас Микола Миколайович

 

Микола Миколайович Аркас народився 7 січня 1853 року в Миколаєві в родині головного командира Чорноморського флоту і портів – адмірала Миколи Андрійовича Аркаса.

Микола Аркас навчався в Миколаївському реальному училищі, потім з 1866 по 1870 рік – в приватній Одеській гімназії Стародубцева.

В 1871-1875 роках М. Аркас навчається на відділенні природничих наук фізико-математичного факультету Новоросійського університету в м. Одеса.

Військову службу М. Аркас припинив після смерті батька в 1881 році і віддався роботі на ниві культури. Він записав близько 400 народних пісень, підготував до видання дві збірки, проте побачити світ їм не судилося.

В 1892 році М. Аркас написав першу українську оперу на мотив твору Тараса Шевченка «Катерина». Лише в 1897 році дано дозвіл на друк твору.

З початку ХХ століття М. Аркас глибоко вивчає історію України. Надійним помічником у написанні «Історії України–Русі» став миколаївець Юхим Тимофійович Литвин, що сприяв у зборі матеріалів та підготовці книги.

Помер Микола Аркас раптово в розквіті сил, сповнений творчих задумів. Це сталося 13 березня 1909 року. Провести його в останню путь вийшло більше 10 тисяч жителів міста. Похований поруч з церквою на старому цвинтарі в сімейному склепі поряд з батьками. Ухвалою виконкому Миколаївської обласної ради народних депутатів від 2 липня 1971 року склеп Аркаса охороняється як пам'ятка історії та культури.

 

 

Барковський Микола Іванович

 

Микола Іванович Барковський народився 18 лютого 1839 року.

Його батько Іван Петрович – контр-адмірал, мама – Кристина Дезарг, донька двірцевого лікаря.

В 1859 році М. І. Барковський з відзнакою закінчив юридичний факультет Московського Імператерського університету і отримав ступінь кандидата в галузі права.

Працював молодшим ревізором у Тимчасовій ревізійній комісії. В 1868 році  переведений до Урядового Сенату в четвертий департамент старшим помічником секретаря. В  1870 році працює секретарем, а з 1871 року – старшим секретарем, з 1873 року – обер-секретарем. 10 вересня 1876 року призначений головою Варшавського комерційного суду, де прослужив по березень 1881 року.

Нове призначення стало виявом особистої довіри до М. І. Барковського, як відданому слузі царя. Нащадку  польських шляхтичів доручалась місія сильніше прив’язати до Російської імперії Царство Польське, ввівши в ньому однаково з усією імперією судові інститути.

28 квітня 1899 року Іменним Височайшим указом сину Павлу надані права дворянина.

Останні роки життя Микола Іванович тяжко хворів. Помер в ніч з 18 на  19 липня 1910 року в Царському Селі.

 

 

Бенардос Микола Миколайович

 

Микола Миколайович Бенардос народився 8 липня 1842 року в селі Мостове Братського району Миколаївської області в сім'ї військових. Дід – генерал, учасник вітчизняної війни 1812 року, батько Микола – полковник. Дитячі роки Миколи Миколайовича пройшли в помісті батьків. Освіту отримав приватну. В 1862 році вступив на медичний факультет Київського університету.

В 1866 році залишає університет і в цьому ж році стає студентом Петровської земельної академії. В 1867 році виїхав за кордон, побував у Франції, Англії, Німеччині, Іспанії. Микола Миколайович мав винятковий талант винахідника. Йому належить більше ста винаходів в різних галузях техніки.

В останні роки життя його думка була направлена на створення хімічних джерел струму, в зв’язку з чим проводив спеціальні досліди. Починаючи з 1865 року, серед винаходів М. М. Бенардоса переважно винаходи по сільському господарству і транспорту.

Ним розроблені удосконалені плуги, сіялки, жатки, металеві шпали і інше. В 1873 році побудував модель пароплава на котках, що переходив мілину і обходив різні перепони по рельсовому шляху.

Значним винаходом М. Бенардоса стали акумулятори, створив спочатку для експериментального освітлення, а потім для електричної зварки.

На винаходи М. Бенардос мав патенти в Росії, Франції, Бельгії, Великобританії, Італії, Німеччині, Швеції, Норвегії, Данії, Іспанії, Швейцарії, США, Австро-Угорщині.

М. М. Бенардос винайшов не лише спосіб зварювання вугілля дугою, але, по суті, всі основні способи дугової електричної зварки. В його кресленнях реалізовано чимало розумних приналежностей, в тому числі декілька автоклавів для зварювання вугілля електродом, автомати з металевим електродом, а також вугілля і металеві електроди самих різноманітних форм.

Запропоновані ним трубчані електроди отримали подальший розвиток в наші дні в працях інституту електрозварювання імені Є. О. Патона Національної академії наук України і знайшли широке практичне застосування в промисловості і будівництві. Для закріплення електроду і підтримання дуги М. М. Бенардос розробив різноманітні прилади, названі ним електропаяльниками. Його простий тип електродержателя для вугільного електроду зберіг свій вигляд до наших днів.

Бенардос також працював над використанням електромагнітних явищ в винайденому ним повному технічному процесі. Ним вперше застосовано електромагніт для закріплення зварювальних виробів в бажаному положенні і розроблене магнітне управління дугою.

Останнім по часу винаходом М. М. Бенардоса, запатентованим в 1896 р., є гідроелектроплавка і накалення металів. Суть цього способу заключається в тому, що один із електродів є потоком рідинного водяного розчину. М. М. Бенардос за успішне прикріплення дуги удостоєний вищої нагороди Російського технічного товариства – золотої медалі.

В 1899 році Електротехнічний інститут в Петербурзі присвоїв йому звання  інженера-електрика, поставивши його винахід  в один ряд з винаходом О. С. Попова.

Помер Микола Миколайович Бенардос 8 вересня 1905 року.

Бердник Олександр Павлович

 

Олександр Павлович Бердник народився 27 листопада 1926 року в селі Вавилове Снігурівського району Миколаївської області.

Спробував уперше писати – перші, наївні оповідання про подорожі до інших світів, про інопланетних істот. 16-річним Олесь добровольцем пішов на фронт. Після демобілізації з 1946 року вчився в театральній студії при театрі імені І. Я. Франка в Києві, яку закінчив у 1949 році.

Олеся Бердника звинуватили в пропаганді містики та ідеалізму. У травні 1973 р. виключили зі Спілки письменників України, членом якої він був з 1957-го. Заборонили публічні виступи, друкування творів, а опуб­ліковані – вилучили з державних бібліотек. Проте духовну блокаду письмен­ника офіціозом компенсувала посилена діяльність підпільного «самвидаву» та публікації за кордоном. Усього зарубіжні видавництва оприлюднили десятки зо два книг фантаста. Їх перекладали англійською, французькою, німецькою, російською, польською, японською, угорською, болгарською, ес­тонською, киргизькою та іншими мовами. А з українських видань слід відзначити памфлет «Пора звести блакитний храм!» (Київ–Нью-Йорк, 1989), збірку статей «Терновий вінець України» (Лондон, 1985), «Апостол безсмертя», «Свята Україна», «Україна січі вогняної», «Прометей», «Золоті ворота», «Кажу вам».

Лейтмотив творчості Олеся Бердника – людина, але не природна істота, а космічна.

За дослідженнями, проведеними в Канаді, Олесь Бердник входить до першої десятки східноєвропейських авторів, чиї твори перекладаються англійською та французькою мовами. Його перекладають німецькою, болгарською, російською, польською, японською, угорською, естонською, киргизькою та іншими мовами. Дійсно, географія творів фантаста величезна.

18 березня 2003 року в місті Києві обірвалося життя цієї талановитої людини, пам'ять про яку читачі всього світу зберігатимуть завдяки її неоціненній творчій спадщині.

 

Божій Михайло Михайлович

 

Михайло Михайлович Божій народився 20 вересня 1911 року в сім'ї робітників в м. Миколаєві.

В дитячі роки захоплювався виліпленням різноманітних фігур, так як вдома не було ні олівця, ні фарб.

Пізніше теорію мистецтв художник опановував самотужки з книг, що брав у бібліотеці. Вчився малювати з натури різні натюрморти: чайник, глечик, примус та інше.

В 1936 році він на запрошення Одеської кінофабрики вступає до групи художників-мультиплікаторів і переїздить до Одеси.

Помер Михайло Михайлович 1 січня 1990 року в місті Одесі.

Бойко-Блохін Юрій Гаврилович

 

Юрій Гаврилович Бойко-Блохін народився 25 (12) березня 1909 року в місті Миколаєві.

Від осені 1925 до весни 1927 р. – студент професійно-технічної школи. Саме 1925 року прийшла ідея організувати шкільну молодь для студії української культури.

Неабияку роль відіграла для Юрія брошура Я. Мамонтова «На театральних роздоріжжях». 7 травня 1928 року надруковано в журналі «Нове мистецтво» першу статтю Юрія. У праці охарактеризовано позитивні і негативні сторони роботи театрального музею ВУАН. Праця стала початком творчої діяльності юнака. Після цього Юрій взявся за перо і написав працю «Молодий театр» у Києві» про Л. Курбаса.

У 1934 році за редакцією Ю. Блохіна вийшла книжечка – вибір уривків із Шевченкового «Щоденника» у видавництві «Радянський письменник».

Маскувався, ходив до Харківської державної бібліотеки і, незважаючи на гнітючу моральну ситуацію, уперто працював над дисертацією «Творчий метод І. Франка».

Шлях завів його в міську управу, яка саме оформлювалася, в кабінет інженера Кононенка. Вже подекуди звисали над містом жовто-блакитні прапори, і Юрій знав, що це зробили не німці, а українські націоналісти. І його шлях до кабінету Кононенка став вступом в Організацію українських націоналістів (ОУН) під проводом полковника А. Мельника. ОУН доручила іти на працю до газети «Нова Україна».

Там його чекало відповідальне завдання – орієнтувати харків'ян в українській ситуації, розвіювати надію на більшовиків і німецьких загарбників, культувати віру в укра-їнський націоналізм. Так з'явилися статті, сповнені по­лум'яним патріотичним духом і разом з тим – глибокою розважністю. Коли Ю. Блохін писав есе про 22 січня 1918 року за столом, при лоєвій свічці, відчував опухлість тіла від голоду.

Уже завдяки першому виданню цієї праці ім'я професора Ю. Бойка стало відомим в Україні. Коли закінчувалася війна, професор Бойко не міг залишитися на Батьківщині, бо КДБ знав про його націоналістичну діяльність. Він належав до тих, які мали стати жертвами терору.

За три тижні перед закінченням війни професор Бойко разом з родиною переїхав до Мюнхену.

7 травня 1945 року, протягом кількох днів, він написав, під псевдонімом Зорич, хронікальну драму «Зможу», яка дала простору картину змагань українського підпілля проти російського і німецького імперіалізму в воєнні роки. На початку еміґраційного періоду професор Бойко став членом Проводу Організації Українських Націоналістів.

Протягом тривалого часу, аж до 1964 року, він був керівником ідеологічної реферантури Проводу ОУН, керівником духового сектору організації, проводячи совєтознавчі досліди.

З 1950 року став професором Українського Вільного Університету за фахом – історик української літератури. В 50-х–60-х роках багаторазово обирався продеканом, деканом філософічного факультету, а в 1965–1966 рр. – ректором УВУ. Він був редактором «Наукових записок» та «Наукового збірника». У цей час невпинно розвивалася його наукова та громадсько-політична діяльність.

З нагоди 80-річчя професора Бойка вийшла бібліографія праць за редакцією професора Ф. Шольца і доктора Г. Шотта. Бібліографія обсягом 100 сторінок друку. Особливу увагу заслуговує 4-томне видання праць професора Бойка, що вийшло в 1971–1983 рр.

У липні 1984 року професор Бойко на IX сесії Української Національної Ради вибраний на посаду віце-президента Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі і пробув на цій посаді до 1988 року.

У 1992 році вийшло київське видання вибраних праць професора Ю. Блохіна.

У тому ж році професор Бойко вперше після розлуки з Україною відвідав Київ. З цієї нагоди організовано виставку його творів, більше 100 праць. Виставка високо оцінена в 47 відгуках відвідувачів. Цікаво те, що виставка організована в приміщенні, де жили в свій час Л. Українка, М. Лисенко, М. Старицький, О. Пчілка, що надихало психологічно велику повагу до автора і його праць.

У 1994 році Україна відзначила 85-річчя проф. Ю. Бойка багатьма науковими конференціями, на яких був присутній ювіляр. Завершились урочистості ювіляра у Спілці письменників України 3 червня 1994 року. Тоді ж таки, в 1994 році, вийшла німецькомовна книга професора Бойка за редакцією самого вченого «L. Ukrainka und die europaische Literature».

Професор Юрій Бойко-Блохін, вшанований багатьма нагородами, член українських і чужинних наукових об'єднань, навіть американський орденоносець, знаний в Україні ще досить поверхово. А він же безперервно протягом багатьох десятиліть висвітлював проблематику української літератури і взагалі нашої культури з національної точки зору, і це тоді, коли її калічено, фальшовано, нищено в Україні.

Він зробив багато з того, до чого в останні роки звертаються науковці в Україні і західному світі. У найстаршого віком, у Нестора українознавства, є в чому повчитися, і не лише для вшанування, але з метою зовсім практичною, на благо нашої Батьківщини.

Ю. Г. Бойко-Блохін помер у 2002 році.

 

 

Бойченко Семен Петрович

 

Семен Петрович Бойченко народився і виріс в селі Мар'ївка Баштанського району Миколаївської області 27 квітня 1912 року.

В 14 років високий широкоплечий підліток в Мар'ївці був визнаний авторитетом серед юнаків з плавання на швидкість і дальність.

В 1932 році призваний на військову службу, яку проходив на кораблях Чорноморського флоту.

В серпні 1933 року він виграв першість на 300 метрів серед моряків Чорноморського флоту. А через рік став переможцем змагань по плаванню брасом на 100, 200 м на першість Червоної армії. В 1935 році С. П. Бойченко виграв змагання по батерфляю, ставши першим рекордсменом світу з плавання.

Першим випробуванням для радянського плавця стали спортивні змагання на ІІІ Міжнародній олімпіаді в Бельгійському місті Атверпені, що проходила в липні 1937 року за участю спортсменів 14 країн з багатьох видів спорту. Французи назвали С. Бойченко «королем батерфляю». На протязі 17 років спортивні досягнення в плаванні брасом-батерфляєм Семена Бойченка були недоступні для зарубіжних плавців.

В 1939 році Семен Петрович отримав високе спортивне звання заслуженого майстра спорту СРСР. Був удостоєний і урядової нагороди – ордена «Знак Пошани».

10 травня 1941 року Семен Бойченко проплив 100 метрів за 1.05.1 – це був його останній світовий рекорд на 100 м, а 20 травня він проплив 20 м брасом-батерфляєм за 2.29.8, що стало його останнім рекордом світу в плаванні на цій дистанції. В роки війни неодноразово приймав участь в чемпіонатах Москви по плаванню, займав перші місця.

З великого спорту Семен Петрович Бойченко пішов непереможений. П’ятнадцять років він знаходився на вершині світового плавання. Це – феноменальне досягнення.

В 1948 році Семена Петровича заарештовують працівники НКВС і осуджують  на 10 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу по ст. 58 п. 10 – антирадянська агітація та пропаганда. Як написано у книзі Б. І. Білика та О. В. Будякова «Король батерфляю»: «З приводу його арешту по Москві говорили різне. Спортсмени шепотіли, що Семен у любовних пригодах перебіг дорогу Саркісову, начальнику охорони самого Берії, чи того більше – загравав з Капою Васильєвою, і це не сподобалося майбутньому її чоловіку, Василю Сталіну». Це одна з версій, згідно з якою Лаврентію Берії здавалося, що Бойченко дуже вільно спілкувався з своєю колегою – плавчихою Капітоліною Васильєвою.

Лише весною 1954 року Семен Петрович повернувся до Москви, де не був шість з половиною років.

В 1956 році Семена Петровича реабілітували.

В 1960 році на Олімпійських іграх в Римі був тренером збірної СРСР з плавання. Суддя всесоюзної і міжнародної категорії з плавання. Почесний президент Федерації плавання Москви. Член президії Федерації плавання СРСР. Заслужений працівник культури Росії, член конгреса ФІНА 1980 року.

Семен Петрович помер 23 січня 1987 року, похований на Преображенському кладовищі міста Москви.

 

Борщак Ілля Львович

 

Ілля Львович Борщак народився 19 липня 1892 року в слободі Нагартав (нині район смт Березнегувате) в сім'ї шкільного інспектора.

Навчався в початковій місцевій школі, далі в Херсонській гімназії. Після навчання в Петербурзькому та Київському університетах закінчив Новоросійський університет, здобувши історичну та юридичну освіти, був залишений для подальшої його спеціалізації з міжнародного права.

Напередодні Першої світової війни (1914 рік) відбув у наукове відрядження до Західної Європи, де його застала війна.

Спроби повернутися до України виявилися невдалими. Завдяки обміну громадян між Німеччиною і Україною потрапив у межі Російської імперії. Після повернення до Росії мобілізований до царської армії і відправлений на фронт. Отримав поранення під Танненбергом. Після лікування навчався в артилерійському училищі в Одесі.

Значні зміни в життя І. Борщака внесла Лютнева революція 1917 року в Росії. Борщака обирають членом Української ради військ Румунського фронту, він стає офіцером Української Народної Республіки.

З кінця 1919 року – на дипломатичній службі переважно у Франції, як секретар української делегації на Мирній конференції. Перебуваючи в Парижі, займався вивченням французьких архівів, зокрема П. Орлика.

В червні 1941 та в березні 1942 року попереджений друзями, двічі тікав з помешкання, де проживав, щоб уникнути арешту. 26 лютого 1943 року заарештований вдруге німецькою владою, як нібито співробітник деголлівської преси і керівник української антифашистської організації.

Після Другої світової війни І. Борщак зробив спробу повернутися на Батьківщину в Україну. І. Борщак досить швидко прийняв радянське громадянство. Проте пізніше повернувся до радянського посольства і повернув паспорт.

І. Борщак залишив велику наукову і публіцистичну спадщину, що знаходиться в десятках різних видань і донині не вивчена і не оцінена як слід. Не увічнена його пам'ять в Україні. І. Борщак видав перший французький підручник української мови «Україна: читання з граматикою, коментарем та словником».

Протягом життя Ілля Борщак опублікував понад 400 наукових і літературно-публіцистичних праць. Серед них десятки книжок українською та французькою мовами. Чимало його праць перекладено англійською та іншими мовами.

Серед них такі праці: «Україна в зображенні європейської літератури», «Україна в літературі Західної Європи», «Звідомлення з дослідів в архівах Західної Європи», «Життя Мазепи», «Григорій Орлик, французький генерал-козак», «Карпатська Україна в міжнародній грі», «Українці в Парижі», «Арешт Войнаровського», «Мазепа – людина і історичний діяч», «Український мир у Брест-Литовську», «Михайло Грушевський» та інші.

 

Цвєтко Сергій Ілліч

 

 

 

 

Сергій Ілліч Цвєтко народився 25 вересня 1884 року в болгарському поселенні Тернівка Херсонської губернії (нині мікрорайон м. Миколаєва).

Від своїх батьків – Іллі Миколайовича і Федори Миколаївни, майбутній етнограф сприйняв традиційні культурно-побутові цінності. Саме від матері він записав більшість болгарських пісень, які співалися в Тернівці на початку XX століття.

Дитячі роки, які пройшли в Тернівці, залишили в його пам'яті багато традицій, особливостей побутової та художньої культури місцевих болгар. Вже значно пізніше перші свої дослідження з серії вивчення історії болгарських сел Буго-Дністров’я С. Цвєтко проведе саме в рідній Тернівці, про яку напише: «Наше село Тернівка, незважаючи на всі етнічні впливи, являло з себе закуток з побутовими рисами настільки оригінальними, що видавало якийсь зовсім осібний куток на загальному фоні етнічної мішанини. Пісня, одіж зберігались згідно предковічним традиціям, з успіхом боронячись від наступу міської слобідчини».

Любов та захоплення болгарською культурою виникли в нього ще змалку завдяки батькам, їх предкам, котрі протягом багатьох поколінь виступали в сільській спільноті носіями болгарської фольклорної традиції. У той час народні пісні передавалися із покоління до покоління, з роду в рід лише в усній формі. Щоб зберегти цей елемент культури болгарського народу, Сергію Іллічу долею було звелено стати збирачем, зберігачем та тлумачником цих пісень. І саме за власною матір'ю, згодом, Сергій Ілліч запише найбільшу кількість болгарських народних пісень. Від батька він успадкував цікавість до історії с. Тернівка, яка згодом переросла в професійне занятгя краєзнавством. Тож не дивно, що, зростаючи в атмосфері пошани до високої народної культури в родині, хлопець не міг не реалізувати свій талант майбутнього видатного етнографа-краєзнавця, своєрідного носія болгарської культури в широкі верстви населення України. До 12 років він був чабаном, а з серпня 1900 року, після занять із старшим братом, вступив до Миколаївської Олександрівської гімназії, де й навчався до 3 червня 1905 року, пробувши один рік у восьмому (старшому) класі. Після закінчення гімназії Сергій Ілліч отримав атестат зрілості № 966.

Вже 17 липня 1905 року С. І. Цвєтко пише до Його Превосходительства пана ректора Імператорського Новоросійського університету прохання такого змісту: «Докладаючи при цьому проханні атестат зрілості та інші потрібні документи та зняті з них копії, а також дві мої фотокартки, засвідчені гімназією, маю честь покірливо прохати Ваше Превосходительство прийняти мене у число студентів Імператорського Новоросійського університету для прослуховування лекцій з медицинських наук», куди і був зарахований вже 27 липня 1905 року. Та вочевидь, обрана батьками професія прийшлася Сергію Іллічу не до снаги, і природні здібності та нахил до вивчання історії рідного краю далися взнаки, бо вже через три місяці він переводиться з медичного на історико-філологічний факультет, де і навчається до самого закінчення університету в 1910 році.

На жаль, студентські роки не були безхмарними для Цвєтко і, за відсутності стипендії, він був змушений заробляти собі на життя репетиторством, за що розплачувався відсутністю на деяких лекціях, невстиганням по деяких предметах і, як наслідок, подовженням строку навчання замість призначених трьох років до п'яти. Проте все це компенсувалося спілку-ванням із такими визначними педагогами-істориками, як Е. Р. фон Штерн, І. Л. Іванов, І. А. Лінниченко, М. М. Ланге, В. Ф. Лазурський і т. ін. А 1907 року С. І. Цвєтко мав намір перевестись, із збереженням спеціальності, до Московського університету, і навіть отримав згоду на своє прохання, проте, як і в подальшому, обставини були проти нього.

У 1911 році Сергій Ілліч просить про допущення його до випробування у Державній випробовчій комісії, а також порушує клопотання про надання йому вчительської посади. Обидва його прохання були задоволені, про що свідчать докумети, які зберігаються у фондах Державного архіву Херсонської області. Починаючи з 1911 року, формуються наукові інтереси С. І. Цвєтко, його спрямованість до вивчення історії та культури рідного народу. 

Після закінчення гімназії та навчання в Одеському університеті С. Цвєтко займався викладацькою діяльністю, а також здійснював розвідки етнографії болгар Півдня України. Найбільш плідною була його робота в складі Одеської комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук в 20-х роках. На сторінках «Вісника Одеської комісії краєзнавства» вийшли його статті: «Весільні звичаї і пісні болгар на Херсонщині (с. Тер­нівка на Миколаївщині)», «Юнацькі та хайдуцькі пісні, зібрані в с. Тернівка» та ін.

С. Цвєтко першим із вітчизняних дослідників записав східно-фракійський пісен­ний матеріал, поширений в Тернівці, що дало можливість порівняти його із бесарабським та таврійським. Особливу увагу він приділяв еволюції традиційного болгарського весілля, детально описаного відомим академіком М. Державіним.

До кола наукових інтересів С. Цвєтко входили: народна архітектура, домашня індустрія, словесний фольклор, особливості народного лікування та ін. Напевно, краєзнавцю вдалося б набагато більше накопичити і надрукувати матеріалів, але на його життєвому шляху відбились драматизм і жорстокість буремної першої половини XX століття.

Вже на початку Першої світової війни він, будучи молодшим офіцером царської армії, опинився в полоні і знаходився в таборах на території Німеччини і Австрії.

Після одруження у 1921 році разом із дружиною Жозефіною Йосипівною С. І. Цвєтко переїжджає до Одеси, де проживав її батько. І протягом десяти наступних років Сергій Ілліч перебуває в цьому місті, де він активно займається своєю науковою та дослідницькою діяльністю. Цей період виявився найбільш плідним у творчому житті С. І. Цвєтко, і з 1921 по 1931 рік ним написана низка наукових праць та статей:

«Весільні звичаї і пісні болгар на Херсонщині (Село Тернівка на Миколаївщині)» (1925), «Симболічні речі й обряди в болгарському весіллі в порівнянні з українським» (1928), «Болгарський верстат» (1929), «Генеза мотива крилатого змія в болгарських народних піснях» (1930), «Огляд літератури про болгарські колонії на Україні, в Криму та Бесарабії» (1929), «Юнацькі та хайдутські пісні у болгар» (1926), «Пісні болгар України й Криму» (1930), «Сидянки та меджії» (І926), «Замови, записані зі слів знахарок баби Степаниди Генової і Марії Коч» (1925), «Замови проти різних хвороб у болгарів, записані в с. Тернівці на Миколаївщині» (1926), «Болгарський ткацький станок» (1929). Опубліковані в цих збірках С. І. Цвєтком коментарі до народних болгарських пісень та їх переклади дають уявлення про глибину вивчення народного  здобутку. Декілька наукових праць С. І. Цвєтко надруковано ще за його життя. Але більша частина дослідницьких матеріалів залишилася в рукописному стані і зберігається в бібліотеках, архівах та музеях України і Росії. Крім вищезгаданих робіт, відомо, що рукопис С. І. Цвєтка «Слов'янські обряди та святкування збору врожаю в їх історичному розвитку» зберігаються в бібліотеці імені М. Є. Салтикова-Щедріна у м. Санкт-Петербурзі та ще декілька його неопублікованих робіт, досі взагалі невідомих науковому загалу, містяться в Інституті рукописів НАН України...



ЗАКАЗАТЬ ЭКСКЛЮЗИВНЫЙ ДИЗАЙН

Если Вам нужен оригинал-макет в электронном виде – обращайтесь к нам, и мы окажем Вам профессиональную помощь в дизайне печатной продукции.

Заказать дизайн в Студии

 

ДИЗАЙН РЕКЛАМНЫХ МАТЕРИАЛОВ

Опытные дизайнеры-полиграфисты сделают макет по вашему замыслу, с учетом всех типографских тонкостей, тогда он будет безупречен для печати.

Заказать рекламный дизайн

КНИЖНОЕ ИЗДАТЕЛЬСТВО СТУДИЯ

Изготовление книг – процесс сложный, высокотехнологичный и многогранный, и отличное качество исполнения здесь могут гарантировать только настоящие профессионалы – книгопечатники.

 

Книги имеют свою конструкцию, содержащую множество отдельных деталей. Ключевые элементы книг – внутренний блок и обложка. Для внутреннего блока применяется бумага средней плотности, для обложки – жесткий картон, другие материалы...

Книги в твердом переплете

СВОЙ МАКЕТ СДЕЛАЙ САМ ON LINE

Дизайн и верстка полиграфической продукции, создание оригинал-макетов, с помощью On-Line редактора VDStudio, для офсетной печати в типографии.

Макет сделай САМ On Line

 

МАКЕТЫ ПО ШАБЛОНАМ СТУДИИ

Офсетная печать полиграфической продукции, в полном соответствии с Вашими макетами, созданными по загружаемым шаблонам нашей студии.

Верстка макетов по шаблонам

Copyright 2013 Издательство «Шамрай»

16 ЛЕТ НА РЫНКЕ ПОЛИГРАФИЧЕСКИХ УСЛУГ.     КОМАНДА ПРОФЕССИОНАЛОВ

статистика