Copyright 2013 Издательство «Шамрай»



Конотопенко Яків Іванович

 

konotopenko Y IЯків Іванович Конотопенко. Полковник у відставці. У 1985 році закінчив Військову академію ім. М.Фрунзе. Військову службу проходив у Збройних силах Радянської армії та України, посідаючи основні командно-штабні посади. З 1989 року очолював кафедру військової підготовки Миколаївського педагогічного інституту. Зараз займається науково-педагогічною діяльністю, має понад 50 наукових публікацій. У 1995 році Якову Конотопенку присвоєно вчене звання – доцент. Яків Іванович нагороджений орденом «Червоної зірки» та 7-ма медалями. У 2000-2002 роках був позаштатним радником Миколаївського міського голови. З 2002 року – виконавчий директор Миколаївського Регіонального осередку Асоціації міст України.

 

 

 

 Книга Якова Конотопенка "На службі громад"

 Відеосюжет презентації

  

 Яків Іванович стверджує, що його автобіогра­фію можна висловити одним куплетом відомого вірша нашого земляка Марка Лисянського «Моя Родина» і дикламує:

«У Чорного моря

Прошло моє детство,

В Москве яучился и жил.

Служил на Камчатке,

Рьібачил на Буге

В Бресте сержантом я бьіл».

Звичайно, життєвий шлях його досить насиче­ний та різноманітний, і ніяк не можливо його вміс­тити у невеликий вірш.

«Повоєнні роки, - розповідає Яків Іванович, - закарбувалися в моїй пам'яті великою кількістю калік, які жебракували, а потім раптово їх не ста­ло. Казали, що за наказом М. Хрущова їх всіх влаш­тували у будинки інвалідів. Ще запам'ятались вели­чезні черги за хлібом, коли мати мене та мою стар­шу сестру Ніну підіймала десь о четвертій годині ранку, щоб ми йшли займали чергу за хлібом. Ми, діти війни, гралися у війну та лазили по німецькому танкові, що стояв на Одеській горі біля нас, підби­тий визволителями нашого міста».

Він народився та провів дитинство у мальовни­чому містечку Ананьїв, що розташоване по обидва береги річки Тилігул на півночі Одеської області. В дитинстві для оздоровлення його влітку відправляли до бабусі Явдохи (батькової матері] в село з романтичною назвою Кохановка, для оздоровлен­ня - і до родичів на море в Одесу.

Він, як і багато його Ананьївських друзів, мріяв стати капітаном далекого плавання, бо його дуже приваблювало море і морський ка­шкет. Але не судилося здійснитись його дитячі мрії.

Мати померла, коли йому щойно виповнилося п'ятнадцять, а батько, інвалід Великої Вітчизняної війни, сам потребував допомоги та підтримки.

Закінчивши 7 класів Ананьївської середньої школи №1, він всту­пає до Ісаївського зооветтехнікуму. Там він знайомиться з майбут­ньою дружиною, яку ласкаво називає Насточкою. У позаурочний час підробляє на різних роботах, оскільки прожити на невелику стипен­дію було важко. Тож не книжкове, і навіть не кіношне доросле життя майбутній офіцер пізнав рано.

Закінчивши у 1963 році технікум, дипломований спеціаліст отримує направлення до Кокчетавської області Казахстану. Але до місця призначення він так і не дістався - був призваний до армії. Строкову службу проходить у прикордонних військах. При ОКПП «Чоп» закінчує сержантську школу, протягом двох років служить на ОКПП «Брест» сержантом, ходить у наряди на «Брест - Західний» та «Брест - Центральний», а також виконує «оперативну» роботу вночі разом зі старшиною надстрокової служби В. Кублашвілі35, пересліду­ючи контрабандистів (для чого, він переодягався у форму залізнич­ника або цивільний костюм), бо дуже хотілось відзначитися та пої­хати у відпустку. Нарешті, через два роки він їде у відпустку й прово­дить її зі своєю Насточкою.

І одразу в пам'яті Якова Івановича спливають спогади: «Одного разу, порушивши інструкцію, опівночі я погнався за двома контрабан­дистами з паровозної бригади, які несли величезну валізу, і мало не був спалений у паровозній топці, як Сергій Лазо. Але мене виручило "самбо", з якого ще до армії я мав спортивний розряд».

Тут, на кордоні, він зустрічає відомих людей - Людмилу Зикіну та Маю Кристалінську, які, повертаючись із зарубіжного турне, за запрошенням виступали у невеличкому клубі військової частини з концертом перед бійцями-прикордонниками; також славнозвісного українського богатиря-важкоатлета Леоніда Жаботинського, голову КДБ Володимира Семичасного, який відвідував ОКПП «Брест» і на­віть самого Микиту Хрущова: уперше, коли він полював у Біловезь-кій Пущі і прикордонників кинули на «посилення кордону», удруге -коли той їхав до Угорщини. «Зовні Микита Сергійович справляв вра­ження енергійної, імпульсивної, рішучої та діяльної людини», - згадує Яків Іванович.

А ще він - помічник чергового на станції «Брест - Західний», на­віть намагався перевірити документи у лідера німецьких комуністів Еріха Хонекера, оскільки його потяг прибув на станцію без попере­дження. Але, як згадує Яків Іванович, начальник охорони у званні полковника люб'язно пояснив старшому сержантові, що він не має права входити до потяга, оскільки потяг «літерний».

Служба стала його покликанням. Тут він освоїв школу мужності, загартувався фізично, навчився витримці, але в той же час й інтелігентності, шанобливому ставленню до людей і навіть удосконалив свою французьку, займаючись у гуртку при клубі військової части­ни. Стає членом КПРС.

Після демобілізації він повертається додому і на другий день, ніби чайка, летить у с. Байтали, де працювала головним ветерина­ром колгоспу Насточка, яка чекала на нього три роки. Через місяць вони одружились. Разом виростили двох синів - молодший Олек­сандр продовжив військову династію. Далі він працює спеціалістом у колгоспі «Перемога», був обраний депутатом сільської ради пер­шої і четвертої дільниць м. Ананьїв і навіть очолює партійну органі­зацію, обирається членом правління колгоспу і мало не стає голо­вою сільської ради, але його доля різко змінюється - у зв'язку із за­гостренням відносин з Китаєм, необхідно було укріпляти обороноз­датність країни, і він знову опиняється в армії - вже як офіцер.

У 1969 році Яків Іванович уперше потрапляє до Миколаєва, міс­та, про яке чув багато позитивного від старшої сестри та її чоловіка. Місто вже з вокзалу справило приємне враження своїми гарними вулицями, широкими проспектами та площами.

За майже три з половиною десятиріччя армійської служби дове­лося служити у прикордонних військах, Радянській армії та Зброй­них силах України, вчитись на Північному Кавказі, у Москві й Підмо­сков'ї, як він говорить, якщо розглядати географію - від Чопа і Брес­та до далекої Камчатки. На Камчатці, де він, начальник штабу ба­тальйону, організовує протидесантну оборону тихоокеанського уз­бережжя, уперше зіткнувся з суворим кліматом, що докорінно відрі­знявся від нашого, південноукраїнського. Полк стояв прямо під дво­ма діючими вулканами - Авачинським та Кизельським і потухлим Корякським, які мешканці називали «міськими», а навкруги - диво­вижна природа, гарячі джерела Паратунки, Долина гейзерів і ... вісім місяців зими, часті землетруси, загроза цунамі та виверження Ава-чинського вулкану. Тут молодий офіцер усвідомив, що таке справж­ня ностальгія й туга за ненькою Україною. Як згадує Яків Іванович, у його батальйоні служив чемпіон світу з багатоборства - прапорщик Новіков. Але головною знаменитістю в батальйоні був Сергій Оль-шанський - відомий футболіст, капітан московського «Спартака» та збірної СРСР з футболу. Відомий спортсмен, якого знала вся країна та зарубіжжя, без жодного «блату» служив звичайним гранатометником. Ось так!

У 1978 році Яків Конотопенко повертається до Миколаєва, де його призначено началь­ником навчального відділу школи пра­порщиків, а вже через три місяці -командиром навча­льного батальйону 332 навчального мотострілецького полку. Батальйон був ще той - з 400 курсантів близько сотні    -    з    вищою освітою. Кожний випуск виходив на «відмінно». Портрети комбата серед кращих офіцерів Миколаївського гарнізону і Одеського війсь­кового округу висять у Миколаївському гарнізонному та Одеському окружному Будинках Офіцерів. На думку Якова Івановича, саме тут його командирський талант розкрився у повній мірі. Тут, у Миколає­ві, він заслужив орден «Червоної зірки», яким дуже пишається.

Чого тільки не буває в армії! У 1979 році разом зі своїм батальйо­ном знімається у масовці фільму «Велика мала війна», у якому йшло­ся про боротьбу Червоної армії з військами барона Врангеля. Ба­тальйон у повному складі був переодягнений у білогвардійську фор­му, а його командир став білим полковником, «якшався» з Врангелем, генералом Слащевим, англійським генералом Бернардом. У фільмі навіть є момент, коли перевдягнений у полковника білої армії Яків Іванович віддає рапорт барону та дублює самого Врангеля, не гри

муючись, оскільки в нього, як і у Вранге-ля, були вуса. Зго­дом за участю ком­бата Конотопенка, його сім'ї та підлег­лих був знятий фільм «Комбат» -про нелегку але ці­каву офіцерську слу­жбу, який на всеар-мійському конкурсі у Москві посів IIміс­це серед аматорсь­ких фільмів.

 

Брав він участь і в інших «бойових» масовках. Напри­клад, у 1965 році в Брестській фортеці, коли маршал І. С. Ко-нєв та космонавт П. Р. Попович проводили тут перший всесоюзний зліт «По шляхах бойової Слави», що був присвячений 20-річчю вели­кої Перемоги. Яків Іванович бачив, як, плачучи, цілував землю Брестської фортеці легендарний майор П. Гаврилов36, а пізніше він з іншими бійцями-прикордонниками брав участь в імітації нічного бою, відтворюючи події перших днів війни. Але наймасштабнішим виявився всесоюзний зліт у Каховці восени 1980-го, присвячений 60-річчю перемоги Червоної Армії в громадянській війні. Тут, біля відомого пам'ятника - «тачанки», зібралося близько 100 тисяч учас­ників цього видовищного військово-спортивного дійства, яке могло суперничати лише з відкриттям або закриттям Московської олімпіа­ди, а бравий комбат майор Конотопенко в парадній формі з аксельбантами на БТРі провіз факел, а потім вручив його генералу К. Ф. Тєлєгіну, поряд з яким була дружина легендарного С. М. Будьонного.

 

Тим часом військова кар'єра продовжується. Яків Іванович стає начальником штабу навчального полку, командиром полку, а пізні­ше військовим комендантом Миколаївського гарнізону. Тут, тісно взаємодіючи з міською владою на чолі з тодішнім головою міськви­конкому О. X. Молчановим, він уперше стикається з тим, що сьогодні ми називаємо місцевим самоврядуванням. До речі, йому доводилось надавати деякі консультації Олександру Хомичу щодо розташуван­ня військових частин та об'єктів при уточненні деталей генерально­го плану міста Миколаєва, що тоді розроблявся. «Чи думав я тоді, що доля мене зводитиме ще неодноразово з такою чудовою людиною, аристократом з великої літери Олександром Хомичем? І кожного разу, зустрічаючись з ним на тих чи інших заходах, відкривав у цій особистості нові риси. На жаль, наприкінці 2012 року перестало би­тися серце Олександра Хомича», - згадує Яків Іванович.

 

Яким величезним і незбагненним здалося тоді міське господарс­тво! Поступово довелося вникати, уважно вивчати багато міських проблем, учитися організовувати взаємодію військового керівницт­ва з радами та партійними органами міста, адже в Миколаївському гарнізоні дислокувались військові частини всіх видів і родів військ Радянської Армії - більше сотні військових частин і організацій, за­гальною чисельністю близько 34 тисячі військовослужбовців, тобто майже 1/5 частина нинішньої чисельності Збройних Сил України. У одному місці!

 

У кінці 1986 року Яків Іванович очолює навчальну частину, а згодом і кафедру військової підготовки педагогічного інституту, що готує викладачів початкової військової підготовки та фізкультури. Військова кафедра під час перевірки навесні 1986 року отримала незадовільну оцінку і, з метою покращення становища, їй віддали стару будівлю істфаку МДПІ, що на вул. Колодязній. Необхідно було будувати бокси, тир, інші приміщення, отримувати нову техніку, зброю, військове спорядження, майно. «За два роки керівництва ка­федрою військової підготовки МДПІ, - згадує Яків Іванович, - нам, офіцерам і студентам, за підтримки ректорату та особисто ректора інституту Віктора Федоровича Байдака38, вдалось створити найсуча­снішу навчально-методичну базу. Чого був вартий лише один клас управління боєм. Такого класу не було навіть у Військовій Академії!».

 

У січні 1990 року, коли в країні прокотилася хвиля студентських виступів з вимогами скасувати військову підготовку у вищих навча­льних закладах, полковник Конотопенко у складі делегації Одесько­го військового округу потрапляє на Всесоюзну нараду у Москві, ор­ганізаторами якої був Держкомітет народної освіти разом з Мінобо­рони. Тут він, відверто кажучи, «вчудив»: забрався на трибуну (а в президії маса цивільних високопосадовців, вищих офіцерів, одних тільки генералів армії - троє!) і давай пороти правду-матку. «Чому студенти проти військових кафедр? Рівень підготовки тут низький, для майбутньої професійної діяльності "воєнна" дає небагато, тому студенти і вважають їх віджившим "рудиментом"». Остовпілі було генерали зашикали: «Полковник, ти що верзеш?! Нумо, сісти на міс­це - хутко!!!», - але освітяни виступ полковника підтримали, як і йо­го конкретні пропозиції, - і не дали знахабнілим генералам зняти його з трибуни. У подальшому п'ять із восьми його пропозицій були втілені у життя. Наприклад, створення міжвузівських військових кафедр, їх фінансування за рахунок Міноборони, а не освіти, пільги для студентів, доплати до стипендії, командирам відділень та взво­дів - залік навчання у строк військової служби тощо.

 

У подальшому в Якова Івановича з'явилася можливість серйозно зайнятися методичною, науково-дослідницькою роботою, разом із колегами видати підручник з допризовної підготовки юнаків, навча­льні посібники для викладачів та студенів. А головне - вдалося пе­реломити існуючу тоді думку, мовляв, що таке людина з «воєнки» -одна звивина та й та від кашкета. Його плідна науково-методична робота увінчалась успіхом, і Яків Іванович у 1996 році отримує вчене звання доцента.

 

«З набуттям наприкінці 1991 року Україною Незалежності, - зга­дує Яків Іванович, - постав цілий ряд проблем: офіцерам необхідно було визначитись - хто залишається в Україні, необхідно було прий­мати присягу на вірність народові України. Як бути? Адже тільки я і мій заступник були українцями, решта - росіяни, але тільки двоє офі­церів відмовились приймати присягу і звільнилися з армії. У 1992 році ставиться питання переходу викладання військової підготовки укра­їнською мовою. Вирішити поставлене питання допоміг ректор МДШ, виділивши високопрофесійного викладача з кафедри української мови Марію Малеєву, яка зуміла не тільки навчити, але й влюбити росіян у співучу українську мову. А ще ректор МДШ В. Ф. Байдак за моїм про­ханням зарахував на спеціальність "Українська мова та література" для отримання на безоплатній основі другої вищої освіти старшого лаборанта військової кафедри Ольгу Мошву»

 

У 1992 році Постановою Кабінету міністрів України в МДШ ска­совується військова підготовка. Що робити? І тоді полковник Конотопенко направляється до Києва, на прийом до самого начальника Генштабу Збройних Сил України А. В. Лопати. Ось що розповідає від­ставний тризірковий генерал Анатолій Лопата: «Вислухавши свого колишнього комбата, я був дуже здивований - як можна було скоро­чувати кафедри, які готували офіцерів запасу та високопрофесійних військових керівників, викладачів фізкультури для середніх навчаль­них закладів, таких кафедр в Україні було всього три, по одній в Оде­ському, Київському та Прикарпатському військових округах?! Справи­вшись у начальника Головного управління військової освіти генерала Юрія Прокоф'єва та ознайомившись із Постановою Кабміну, вичита­вши його, я взяв цю постанову і, викресливши МДШ, поїхав до Прем'є­ра України Вітольда Фокіна, і, переконавши його, що допущена велика помилка, добився відповідного підпису навпроти МДШ».

 

Таким чином Яків Іванович відстояв військову кафедру, яка в подальшому залишилася одна на всю Україну і стала міжвузівським та науково-методичним центром з військо-патріотичного вихован­ня молоді та підготовки високопрофесійних офіцерів запасу, учите­лів із спеціальності «Фізичне виховання - захист Вітчизни» очної та заочної форми навчання, що існує і до теперішнього часу.

 

У 90-ті роки при взаємодії з радою ветеранів міста, області та інституту,    які    очолювали    тоді    відповідно    О.    І.    Момотенко, Михаилом Васильовичем Кравченком, який, проживши 92 роки, прис­вятив усе своє життя дослідженню та правдивому висвітленню по­дій війни. Саме завдяки його порадам та рекомендаціям були напи­сані та видані такі дослідження Якова Івановича, як: «Весна визво­лення», «Николаев в огне боев 1941 года», «Нариси з історії розвит­ку ЗСУ». Матеріали цих досліджень потім лягли в основу першого в Україні підручника з допризовної підготовки українською мовою для учнів 10-11 класів, що був виданий у 1996 році під грифом Міні­стерства освіти.

 

І досі Яків Іванович не полишає свою науково-дослідницьку ро­боту з військової історії, працюючи на ниві місцевого самоврядуван­ня. З під його пера у 2006 році вийшла книга «Николаевщина в огне боев (февраль - март 1944 г.)». Плідна співпраця з ветеранськими організаціями міста і області продовжується у Якова Івановича і сьо­годні, незважаючи на те що відходять у вічність безпосередні учас­ники бойових дій Великої Вітчизняної війни. Сьогодні Раду ветера­нів міста очолює авторитетна людина в Миколаєві - генерал Люті-ков Іван Федорович, який, попри свій поважний вік, видає свої спо­гади про армійську службу у повоєнні роки та поетичні збірки, нади-хаючи Якова Івановича на творчу наснагу. У 2010 році до 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні виходить його наступна книга «Від "Барбароса" до "Терміналу": 1941-1945 погляд крізь роки», головним порадником та рецензентом якої став генерал-майор у відс­тавці В. С. Казачок, який пройшов усю війну. За успішне командуван­ня танковим батальйоном під час штурму Берліна Василь Семено­вич був нагороджений Орденом Червоного Прапора.

 

А на черзі, можливо, і нові історичні видання...

 

Після звільнення зі Збройних Сил України Яків Іванович разом із відставним полковником А. 3. Макаренком створює, а потім очолює Раду ветеранів 92-ї навчальної мотострілецької дивізії, що активно діяла, доки її очолював Яків Іванович. За час його керування члени Ради, до якої входили А. 3. Макаренко, М. Ф. Фесюн та І. П. Туль­чинський, завжди збирались на День з'єднання та брали участь у масових міських заходах при відзначенні Дня Перемоги чи визво­лення України. Почесним гостем завжди був міський голова Володи­мир Дмитрович Чайка.

 

У 2001 році під керівництвом нового лідера - Київського місько­го голови О. О. Омельченка, Українська партія «Єдність» отримала друге народження під лозунгами розвитку місцевого самоврядуван­ня. У той період Яків Іванович, очолюючи обласну організацію УП «Єдність», починає тісну співпрацю з Асоціацією міст України, упер­ше стає на захист місцевого самоврядування: виступає з підтримкою міського голови Южноукраїнська В. К. Пароконного, який звинува­тив тодішнє керівництво ЮУ АЕС у незаконних діях при передачі житлового фонду місту, та «дозвинувачувався» до того, що «атомні генерали» організували йому імпічмент через підконтрольних депу­татів. Тоді Яків Іванович прямо з кабінету Віктора Кириловича зате­лефонував Олександру Олександровичу Омельченко. Підсумок бо­ротьби виявився закономірним: Віктор Кирилович за пропозицією Олександра Омельченка очолює міську організацію УП «Єдність», а навесні 2002 року він іде на вибори, і громада Южноукраїнська зно­ву обирає його міським головою.

 

Тоді на практиці Яків Іванович зрозумів, що таке місцеве самов­рядування, і як нелегко відстоювати інтереси міської громади. На весні 2002 року він стає виконавчим директором Миколаївського регіонального відділення Асоціації міст України. Під його керівницт­вом та за підтримки Миколаївського міського голови В. Д. Чайки ре­гіональне відділення досягло чимало.

 

 

«Чи передбачав я одинадцять років тому, - продовжує спогади Яків Іванович, - що мені доведеться неодноразово ставати на за­хист місцевого самоврядування та міських голів, зустрічатися з го­ловами райдержадміністрацій?» У 2004 році він допомагає Баштан-ському міському голові В. Л. Яворському порозумітися з головою Баштанської райдержадміністрації В. Ф. Артеменком; у 2005 році -Новобузькому міському голові О. О. Бондарю з головою Новобузької райдержадміністрації Валентиною Терзієвою45, з якою дві години віч-на-віч захищав молодого, не досвідченого, але дуже амбітного міського голову. У 2008 році, коли бандити вночі увірвалися до по­мешкання Вознесенського міського голови Юрія Гержова, за ініціа­тивою Якова Івановича було екстрено зібрано засідання загальних зборів Миколаївського регіонального відділення АМУ, на якому мі­ські голови одноголосно прийняли звернення до міністра внутріш­ніх справ України та генерального прокурора України щодо негай­ного розшуку та покарання злочинців. Результатом звернення було затримання та засудження одеського розбійного угрупування.

 

У 2012 році йому доводилося двічі їздити до Баштанки на засі­дання сесії та зустрічатися з головою Баштанської райдержадмініст­рації Іваном Рубським, схильного до авторитарних методів керівни­цтва, аби обговорити питання неправомірного обмеження фінансу­вання міської ради та покласти край цій ганебній практиці. У тому ж 2012 році виникла ситуація з правомірністю висловлення недовіри Южноукраїнському міському голові А. М. Стуліну. Прийняття поста­нови Южноукраїнського суду щодо визнання Южноукраїнського мі­ського голови винним у вчиненні адміністративного правопорушен­ня та відсторонення його з посади викликали сумніви. Моніторинг ситуації, звернення АМУ до комітету Верховної Ради України з пи­тань державного будівництва та місцевого самоврядування, очолю­ваний О. О. Омельченком, який на засіданні від 21.03.2012 року прийняв рішення про неправомірність рішен­ня суду і звернувся до голови Миколаївської облдержадміністрації та прокурора з проханням виконати прийняте рі­шення у відповідності до закону, але це все, на превеликий жаль, не дало результатів.

 

Виступаючи на сесії Южноукраїнської місь­кої ради після прийняття присяги новообраним міським головою Євгеном Квасневським, Яків Іванович настійливо радив депутатам плідно співпрацювати з новообраним міським головою задля грома­ди і, урешті-решт, припинити ганебну традицію переобирати кожні 2 роки міських голів, адже це тільки шкодить розвитку громади.

 

Сьогодні Яків Іванович пишається своїм сином Олександром, який продовжив військову династію, та радіє трьом онукам.

 

Закінчивши працю над цим виданням Яків Іванович задумав, як він каже, «наступну...», адже у 2014 році виповнюється 70 років від дня визволення Миколаївщини та України від німецько-фашист­ських загарбників, а у 2015 році - 25 років від дня проголошення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет Укра­їни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАКАЗАТЬ ЭКСКЛЮЗИВНЫЙ ДИЗАЙН

Если Вам нужен оригинал-макет в электронном виде – обращайтесь к нам, и мы окажем Вам профессиональную помощь в дизайне печатной продукции.

Заказать дизайн в Студии

 

ДИЗАЙН РЕКЛАМНЫХ МАТЕРИАЛОВ

Опытные дизайнеры-полиграфисты сделают макет по вашему замыслу, с учетом всех типографских тонкостей, тогда он будет безупречен для печати.

Заказать рекламный дизайн

КНИЖНОЕ ИЗДАТЕЛЬСТВО СТУДИЯ

Изготовление книг – процесс сложный, высокотехнологичный и многогранный, и отличное качество исполнения здесь могут гарантировать только настоящие профессионалы – книгопечатники.

 

Книги имеют свою конструкцию, содержащую множество отдельных деталей. Ключевые элементы книг – внутренний блок и обложка. Для внутреннего блока применяется бумага средней плотности, для обложки – жесткий картон, другие материалы...

Книги в твердом переплете

СВОЙ МАКЕТ СДЕЛАЙ САМ ON LINE

Дизайн и верстка полиграфической продукции, создание оригинал-макетов, с помощью On-Line редактора VDStudio, для офсетной печати в типографии.

Макет сделай САМ On Line

 

МАКЕТЫ ПО ШАБЛОНАМ СТУДИИ

Офсетная печать полиграфической продукции, в полном соответствии с Вашими макетами, созданными по загружаемым шаблонам нашей студии.

Верстка макетов по шаблонам

Copyright 2013 Издательство «Шамрай»

16 ЛЕТ НА РЫНКЕ ПОЛИГРАФИЧЕСКИХ УСЛУГ.     КОМАНДА ПРОФЕССИОНАЛОВ

статистика